Олена плакала. Безупинно, годину, дві. Степан несміливо тупав біля дверей, не знаючи, як підступити до дружини чи, врешті, втекти з хати. Ледве зробить крок, як Олена голосила ще дужче.
– Стій на місці, ти уже доходився, окаянний! Де б я могла подумати, що ти таке витвориш! Правду кажуть, сивина у голову, а біс у ребро. А я ще всім хвалилася, який у мене вірний і добрий чоловік.
– А хіба не так, Олено? Чи не прожили ми скільки літ душа в душу? Чи не жалів я тебе, не любив? Та й зараз люблю. Ну трапилося це якось випадково. Прости. Та й не бери до голови. Забудь. Ніби нічого й не було. У тебе ж є вибір.
– Це у тебе він був, старий звабнику. Тільки ти про це забув. Боже, за що така кара, – Олена знову заходилася плакати.
Поміж сліз випоминала чоловікові усе, що було поміж ними протягом майже тридцяти спільно прожитих літ. Згадувала до дрібнички, чіплялася за найменші непорозуміння і таки доходила висновку: доброго було набагато більше, ніж злого. Степан – тихий, сумирний, роботящий. Що не візьме у руки – доведе до ладу. І муляр, і столяр, і зварник. Не пияк, супроти Олени слова поганого не сказав.
Трьох синів виростили, вивчили, одружили, машина на подвір’і – чого хотіти. Якби не та придибенція.
Степан, як ніхто, проклинав себе за той вечір. Докоряв у думках й Олені. Хіба не вона послала його до старої Катерини в інший кінець села. Згадала, що та колись позичала у неї дерев’яну бочку. А тепер Олені забаглося капусту у ній квасити.
– Та накриши у поливаний баняк, в тебе їх он скільки. На двадцять, на сорок літрів. Може, та бочка вже й розсохлася.
– Нічого їй не бракує, я недавно бачила Катерину, перепитувала: усе гаразд. А в дерев’яній бочці капуста, смачніша, ще бабця моя казала. То їдь..
Катерини вдома не було. У господі порядкувала внучка Ірина, приїжджа з міста.
– А бабця де? – перепитував Степан.
– Нема, у лікарні вже тиждень. Ви й не знали? Нічого, заходьте до хати, може, я вам зараджу. Або хоч повечеряємо разом, я якраз приготувала. А то сумно, хоч вовком вий.
– А ти заміж виходь, тоді не будеш одна, – відповів на Іринині слова.
– Який заміж, дядьку. Нащо він мені? Надивилася я на мамине щастя, – тільки-що усміхнене дівоче личко спохмурніло.
Що правда, то правда, зітхнув і собі, Степан. Не мала Надія, мати Ірини, щастя. Вийшла заміж за колишнього зека. Клявся, що ніколи до старого не вернеться. Надія й повірила. Та чоловік не змінився. Пив, бив Надію немилосердно, а врешті знову потрапив за грати. Відтоді – ні слуху, ні духу. А Надія сохла на очах. У селі подейкували, що прислужилися цьому кулаки колишнього «коханого».
Коли Надія померла, Ірина була ще школяркою. Ішла про дівчину не дуже добра слава. Може, у батька вдалася, хтозна. Після школи вступила Ірина в училище на швачку, та довго там не затрималася. Бачили дівчину часто у сумнівних компаніях, на «трасі». Була тим метеликом, що живе одним днем, не задумуючись про завтра.
Врешті, хтозна, про що думала Ірина. Бабусі розповідала, що ось-ось купить квартиру і забере стареньку до міста. Катерина хвалилася, мовляв, і вона дочекається теплої води у хаті.
А тепер ось старенька у лікарні, Ірина приїхала доглянути її.
– Та ви сідайте, дядьку, не соромтеся. Я пиріжків свіжих до чаю спекла, скуштуйте. Зі смородиновим джемом, бабця приготувала. І пляшка в мене є. Коньяку, доброго, п’ятизіркового. Вип’ємо за бабусине здоров’я.
І чого він не ступився вчасно з хати? Дівчисько ніби загіпнотизувало його своїми зеленими очима. Перехилив чарчину, другу. Приємне тепло розлилося по тілу.
– А чого ви так дивно дивитесь на мене, дядьку Степане? Вірите тим побрехенькам, що гуляють селом? Утім, це правда. Яка у кого робота… У мене – така. Може, я і недобре себе веду. Тільки чого ж зупиняються біля мене на дорозі легківки, у яких за кермом сидять цілком пристойні, мабуть, порядні чоловіки. От і ви дядьку Степане, могли би бути моїм батьком, а думаєте зовсім про інше. Правда ж, по очах бачу.
Ірина засміялася дзвінко, з викликом.
– Утім, яка проблема. Одним більше. От лише заплатити мені ви не маєте чим, дядьку Степане.
Йому б перебити цей потік слів, устати, піти. Але ноги мов прикипіли до підлоги. Гарячі дівочі руки обвили його шию і він ніби провалився в небуття.
Крався додому, як злодій. Здавалося, усе село бачило, знає, що сталося з ним. Тихенько випряг у стайні коні, бажав тільки нікого не розбудити. Вже вранці Олена сердито спитала: де ж та бочка?
– Нема старої Катерини вдома, у лікарні, а внучка нічого не знає, – намагався мовити байдуже.
– А, та хвойда є, – Олена більше нічого не розпитувала, а він не казав тим паче. Боявся одного, щоб Ірина раптом не обмовилася кому у селі.
Минали дні, тижні, місяць, другий. Про Ірину не було чути нічого. І Степан заспокоївся, забув той вечір, як щось нереальне.
Та раптом котрогось дня на їхньому подвір’ї з’явилася Катерина. Заплакана, стривожена. Олена кинулася розпитувати, що сталося, а в Степана похололо всередині.
– Іринка, внучка приїхала. Та не одна, а з немовлям. Послала до вас, каже: він усе знає, – старенька кивнула у бік Степана. – То ходіть зі мною, Іринка вас кличе. І вас, Олено, коли бажаєте.
Ліпше б Олена не йшла. Не чула того, що виповіла Ірина. Що сталося у той вечір, коли вона Степана за бочкою посилала. А тепер ось Ірина народила дитину. Його, Степанову, дитину.
– Отож забирайте свій «подарунок», дядьку Степане. Інакше у дитбудинок віддам або вам до хати принесу.
Уже вдома Степан намагався заспокоїти Олену. Мовляв, Ірина наговорила на нього. Чи він один у неї був? Хтозна, хто батько тієї дитини.
А сьогодні зранку придибала стара Катерина. З біленьким згорточком на руках.
– Вирішуйте щось. Ірина поїхала до міста. Покинула мені дитину. А я не можу доглянути немовля. Стара я, сили не маю, – і собі гірко заплакала.
Відколи Катерина пішла, Олена голосить. Уже й сусідка забігла, заспокоювала. Радила Олені: мовляв, махни рукою та й забудь. Те дівчисько щось придумало, а вона бере до серця. Хіба люди не розуміють, що Ірина просто знайшла, як мовиться, крайнього.
І Степан туди ж: укотре клявся, божився, що не винен. А тому візьме і сам відвезе немовля у дитячий будинок. Прямо зараз, чого відкладати на завтра.
– Ти що, геть здурів? Куди проти ночі їхати? Господи, воно ж, мабуть голодне, – Олена на мить притихла. – Воно ж, бідненьке, якраз і не винне. Біжи до магазину, скажеш, нехай дадуть щось із дитячих сумішей. Та іди, врешті, чого стоїш? А завтра про все подумаємо…
ЗІНА КУШНІРУК.
