Чай із саусепом

Чай із саусепом

Липневі грози такі непередбачувані, мов жінки. Ще звечора напланувала собі стільки справ, найоптимальніші уявні маршрути вималювала, щоб жодної хвилини не розгубити. Напрасувала легесеньку сукенку, босоніжки на шпильці з антресолі дістала. Справ на сьогодні робити – не переробити. Але у неї, у природи, свої плани. Що їй до твоїх маршрутів?

Ще лиш почало розвиднюватися, а крізь прочинену кватирку прокралося «відчуття дощу». Ніздрі тремтливо лоскотав пронизливий запах озону, який нагнав вітер звідкись, де уже господарювала гроза. За кілька секунд блискавки різонули набрякле небо й важкі краплі посипалися до землі.

Настася неохоче вислизнула з теплої постелі. До біса тепер висока шпилька, бузкова сукня! Накручені звечора на папірці локони закрутила у хвіст, натягла старі джинси й кросівки, сьорбнула пару ковтків кави й сховалася у метушливій вулиці серед сотень парасольок.

Вирішено було день присвятити науці. Аспірантка-другокурсниця Настя Антипенко старанно опрацьовувала першоджерела свого дослідження когнітивного і емоційного компоненту любові. З теоретичною складовою усе зросталося. А от з практичною… Любов взагалі важко піддається будь-яким логічним поясненням, схемам, аналізу. А вона у своїх… як казала бабуся – двадцять сім – це не двадцять з хвостиком, а без трьох хвилин тридцять. Так от у своїх без трьох хвилин тридцять Настя  любові своєї ще не зустріла. Занурившись у роздуми, допленталася до центрального корпусу наукової бібліотеки. Дощ то стишував свій хід, то знову набирав розгону. Біля самих дверей парасолю викрутило й вирвало з рук дівчини. Розбишака-вітер крутонув нею кілька разів у повітрі й кинув просто межи очі чоловікові, який саме підіймався східцями до входу.

Настя лише й встигла ойкнути.

– Не найприємніший початок дня! – незнайомець розглядав розбите скельце своїх окулярів, які навіжена парасоля кинула йому під ноги.

– Вибачте, мені дуже прикро, – Настя переминалася з ноги на ногу. – Не змогла втримати, мені так незручно. Вибачте, у вас ще й обличчя подряпане. Може, я допоможу хоч якось? Окуляри ж можна нові… я відшкодую…

Чоловік склав скельця у кишеню й галантно пропустив поперед себе Настю.

–  Пусте, не переймайтеся. Окуляри запасні маю, – і, дивлячись на перелякану дівчину, додав. – А от рани доведеться вам заліковувати.

– А…я… – пробелькотіла у відповідь.

– Жартую, ходімо напою вас теплим чаєм, – усміхнувся приязно, – бо ви на мене так дивитися, ніби маю вас з’їсти.

Настася слухняно піднялася за ним на другий поверх і зупинилася перед красивими дверима з табличкою «Директор бібліотеки Шумський Олег Олегович». Чоловік  вставив ключ у замок і легким рухом запросив дівчину до кабінету.

– То ви…. – Настя аж рот розкрила від несподіванки, показуючи на табличку на дверях.

– Саме так, я директор бібліотеки. А що – не схожий? – чоловік мружачись глянув на неї.

– Ні, чому ж… – Настя зміряла декілька разів його з голови до п’ят. Костюм, краватка. Без окулярів він мав по-дитячому ніжний  вираз обличчя, вони додавали йому солідності.

Олег Олегович якраз дістав з шухляди футляр, примостив на носі запасні окуляри й продезінфікував легкі подряпини на обличчі.

– Ну, тепер зовсім інша справа! То що? – уже звертаючись до дівчини запитав, – чай чорний, зелений? Який будете? І, до речі, як вас звати?

– Настя… Настасія Дмитрівна,  – і додала. –  Зелений, якщо можна.

Директор усміхнувся її намаганню бути серйозною.

– І що привело вас, Настасія Дмитрівна, в таку негоду в нашу аптеку для душі? Ви студентка?

– Гірше, аспірантка! Хіба хочеш – мусиш!

– З гумором братися за дисертацію – не кожен уміє. Цікаво, і що ж досліджуєте?

– Любов… – зітхнула.

– Так приречено про любов? От зараз приготую для вас такий антидепресант, одразу настрій зміниться й з’явиться  натхнення, обіцяю!

– І що ж це за такий чудодійний напій? – Настя заглянула через його плече на столик.

– Ніяких чарів! Справжній китайський чай із саусепом.  Китайські знахарі приписували цьому екзотичному плоду дивовижні якості, вважали його панацеєю від безлічі хвороб. Ось зробите кілька ковтків і відчуєте!

Чай  мав дійсно неймовірно ніжний аромат і солодкуватий присмак. За невимушеними розмовами минула щонайменше година.

– Ой, я напевно вас затримую! – спохватилася дівчина. – Чай неймовірний! Але піду уже працювати над розкриттям сутності любові.

– Радий був знайомству. Пропоную продовжити дослідження зв’язку компонентів почуття любові, поглибивши феноменологічний аспект проблеми у практичній площині…

Молоді люди розсміялися разом.

– Науковці… то певно діагноз? – Олег не приховував, що дівчина його зацікавила. – Може, в своєму насиченому графіку аспіранта ви знайдете місце для мене? Обіцяю – говоритимемо винятково про тему дисертації – любов!

Дівчина зашарілася.

– Ну хіба, якщо так, я залишу вам свій номер, якось зустрінемося…

І чи то чай із тим екзотичним саусепом так подіяв на серце Насті, чи харизматичний директор зачарував, але натхнення на писання наукових текстів не було.

У місті  господарювали грози ще кілька днів, а коли нарешті вмитий до блиску липень огорнув квітковими пахощами усе довкола, сонце затанцювало в калюжах і висушило їх геть дочиста. Прекрасна нагода вигуляти нарешті  нову сукенку й  лаковані туфлики на високих підборах. Настя вицокувала тротуаром, привертаючи увагу перехожих. І сама собі подобалася. Новий знайомий, який запросив її на побачення, не впізнав відразу в легкій, мов хмаринка, бузково-сонячній дівчині, запрацьовану аспірантку. Декілька разів протер схвильовано окуляри і  розсипався в компліментах.

Про них сказано – вони знайшли одне одного. Фантастична біохімія почуттів закрутилася з неймовірною силою в головах обох. Ейфорія любові піддала сумнівам усі наукові твердження й дослідження Настусі. Кохання закрутило її у щасливому вихорі днів. І жодна наука тут не могла стати на заваді! Адже, як заспокоював кохану Олег Олегович, справжня інтелектуальна праця має відлежатися, дозріти. Як мінімум дев’ять місяців…

Автор

Анжела Левченко

Журналіст, прозаїк, поет




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *