Криваві події лютого 2014 року назавжди розділили життя українців на “до” і “після”. За жорстокими розстрілами мирних протестувальників у центрі Києва спостерігали мільйони людей. Цей жахливий марафон смертей молодих, достойних, гідних українців став справжньою раною для нашого суспільства. Вона не загоїлась досі, але ми вже звикли до болю. Тепер чи не щодня з’являються новини про загибель наших хлопців на фронті. Діти втрачають батьків, жінки – коханих, у той час як наші можновладці і далі відмивають мільйони, відпочивають на дорогих курортах і збільшують свої статки завдяки тіньовим схемам… Сьогодні по всій Україні відбуваються поминальні заходи – представники влади говорять гучні слова, сповнені патріотизму і любові до України. У той же час – через чотири роки після кривавих подій у Києві до позбавлення волі засудили тільки двох людей. Але один із засуджених вийшов на волю відповідно до “закону Савченко”. Обидва вони не причетні до вбивств, це так звані “тітушки”, котрі брали участь у сутичках і побитті активістів Майдану.
– Це таке горе для матері – хоронити рідного сина, – каже жінка. – Хочу вірити, що в Україні таки щось зміниться. Стільки хлопців віддало за це своє життя…
Загинуло 104 активісти, покарали – 2 тітушок
У 2014 році загинуло, а також померло від смертельних поранень 123 людини, із них 104 – активісти Майдану, 17 – працівники правоохоронних органів. Постраждалими визнали близько 2,5 тисяч людей.
Як повідомляє слідство, на цей час до суду передані 252 кримінальні справи, за 50-ма із них оголошені судові вироки – серед них лише двоє отримали покарання у вигляді позбавлення волі, а інші – це умовні терміни. Генеральна прокуратура також заявляє, що розслідує більше ніж 3,4 тисячі епізодів за кримінальними провадженнями у справах Майдану, 412 людям оголосили підозру, 102 осіб розшукують.
– Там, де інкримінують більш тяжкі злочини, – судові процеси досі тривають, – розповів керівник департаменту спецрозслідувань Генпрокуратури Сергій Горбатюк. – Справи 202 осіб уже понад 2-3 роки розглядають у судах, і так, я підозрюю, що проблема в тім, що судді не мають особливого бажання займатися ними.
«Перші сиві волосини в дружини з’явилися 20 лютого»
Тернополянин Богдан Кіндій з болем говорить про 20 лютого на Інститутській. На його телефоні багато відео з Майдану. Саме завдяки йому свого часу згадував, що з ним трапилося того страшного дня, адже через контузію і отруєння газом пригадати все було важко…
– Я не люблю ходити із прапорами та викрикувати зі сцени, – каже він. – Я швидше радикальний чоловік. Коли побачив, що у людей почали стріляти, приїхав до Києва і 19 лютого 2014 року потрапив у самий епіцентр подій Революції гідності. Дружині не сказав нічого – вона пішла на роботу, а я зібрав рюкзак і в Київ. Починали ми атаку на вулиці Інститутській. Під час сутичок я був контужений та знепритомнів від розриву шумозвукової гранати. Після того вже не пам’ятав нічого – рухався вперед, але не усвідомлював, що відбувається. А ще отримав хімічні опіки та отруївся якимись невідомими газами, від яких у мене легенева недостатність другого ступеня. Прийшов до тями аж під мостом, коли водомет накрив мене холодною водою, через що отримав ще й запалення легень. Коли водомети відігнали, якимось чином піднявся на ноги та спустився вниз по Інститутській, щоби знайти лікарів. Після першої допомоги пішов до Жовтневого, по дорозі прикриваючи собою дівчину-медика. Як пізніше виявилось, звати її Аня і згодом ми з нею знайшли одне одного і тепер товаришуємо.
Богдан зізнається: коли сьогодні переглядає події 20 лютого на відео, дивується, як він вижив.
– Напевне, мене оберігав ангел-охоронець, – каже він. – На Інститутській просто текли струмки крові – це було дуже страшно. Перші сиві волосини у моєї дружини з’явилися саме 20 лютого.
Через чотири роки після тих кривавих подій Богдан каже, що не лише не покарали винних, навіть тим, хто травмувався на Майдані, важко довести, що це дійсно було так.
– Лікарі взагалі не встановлюють такий діагноз, як контузія, – каже чоловік. – Мені судмедекспертизу зробили без моєї присутності. Тож тепер виходить, що й отруєння газом, і хімічні опіки, і контузію – все це я отримав дома з невідомих причин. У мене є відео, свідки. Але для бюрократії цього замало…
Богдан Кіндій разом з друзями, які разом були на Майдані, зібралися біля пам’ятника Героям Небесної сотні ввечері 20 лютого запалити свічку, помолитися і згадати хлопців, життя яких обірвалося у ті криваві дні 2014-го… Наші земляки Олександр Капінос, Устим Голоднюк, Назарій Войтович, Василь Мойсей, Ігор Костенко й Тарас Слободян загинули за те, щоб сьогодні у нас була інша держава – вільна, сильна, демократична… Пам’ятаймо про кожного з них…
Назар ВОЙТОВИЧ – наймолодший воїн “Небесної сотні”. Йому було лише 17. Хлопець народився у селі Травневе Збаразького району. Був єдиною дитиною в сім’ї. Назар навчався на третьому курсі Тернопільського кооперативного коледжу. Мріяв стати дизайнером. Ще в середу, 19 лютого, він був на парах, а ввечері мав віднести до автобуса, який їхав до столиці, речі для друзів і троюрідного брата, які у цей час перебували на Майдані, однак вирішив також поїхати в Київ. Назар загинув від снайперського пострілу…
Устиму ГОЛОДНЮКУ зі Збаража ще не виповнилося і 20. Він навчався на третьому курсі Бережанського агротехнічного інституту. Здобував професію інженера-енергетика. Хлопець був на Майдані від 21 листопада. Коли Устим вибився з сил, батько поїхав за ним, аби хоч на кілька днів забрати додому. Ще близько дев’ятої говорив із ним по телефону, а вже об 11 годині вони мали їхати на Тернопілля. Своїм побратимам юнак сказав: ще один раз піду в атаку – і їду додому, трохи відпочину. Під час цієї атаки він і поліг. Від ворожої кулі хлопця не врятувала блакитна оонівська каска, яку він вважав своїм оберегом.
Олександр КАПІНОС із села Дунаїв Кременецького району. Хлопцеві було 29 років. Мешкав з батьками, займався фермерством і активною громадською діяльністю. До Києва вирушив у перші ж дні революції. Сашко зустрів на Майдані своє кохання, таку ж революціонерку, як він, і після перемоги планував одружитися. Світлошумова граната влучила у нього біля барикади, поблизу Будинку профспілок. Отримав поранення в голову, йому зробили операцію, проте вранці у нього зупинилося серце…
Ігорю КОСТЕНКУ з села Зубрець Бучацького району було 22 роки. Він навчався на 5-му курсі географічного факультету Львівського національного університету. Був одним з кращих студентів курсу. Працював журналістом інтернет-видання «Спортаналітика». Із перших днів брав активну участь у подіях Євромайдану. Востаннє поїхав до столиці ввечері 18 лютого. Вранці 20 лютого Ігоря вбили під час протистояння в центрі Києва. Його тіло знайшли біля Жовтневого палацу на вулиці Інститутській. В Ігоря влучили дві кулі: одна – в голову, а інша – в груди.
Василь МОЙСЕЙ навчався на факультеті фізичної реабілітації Луцького університету «Україна». Був родом із Тернопільщини, але багато років із братом жив на Волині. Мати і рідна сестра Василя, які давно працювали в Італії, кликали його до себе. Але хлопець не хотів, казав: Батьківщина його тут – в Україні. Василь на Майдан завжди їздив з найкращим другом Степаном Стецьковичем. Напередодні мирного наступу на Верховну раду 18-го лютого Василь подзвонив Степану та сказав, що треба їхати знову… Від снайперської кулі Василя не врятував навіть бронежилет. У березні йому мало б виповнитися 22…
Тарас СЛОБОДЯН народився 10 грудня 1982 року. Працював у Тернопільському національному економічному університеті. Точної дати смерті активіста не встановлено. Хлопець перебував на Майдані у Києві, проте потім безслідно зник. Тарас Слободян помер від критичної втрати крові внаслідок вибуху. Його закатоване тіло знайшли аж у березні в лісі на Сумщині. Поховали Тараса Слободяна 5 березня 2014 року у Тернополі на Микулинецькому кладовищі.
