Осінь неквапом дістає з чарівної скрині жовто-червоні хустинки й шалики і накидає їх на кущі та дерева. Вони поки що приміряють обновки. І скоро світ милуватиметься золотими й багряними шатами і видаватиметься теплішим. Вітер-пустун зриватиме листя. Застелятиме ним сліди і розгублені слова… Сиві тумани мандрують навмання полями. Втомлені, дрімають у видолинках. Їм сниться літо і величезні джмелі, які будили трави. Прохолодне сонце сушить туманам вогкі одежі…
…Вона ходила з осінню старим парком. Слухала дощ. Дивна мелодія дарувала відчуття спокою. Перебирала спогади. Збирала клапті незбутніх мрій. У пам’яті промайнув Його образ. Він знав, що Вона любить осінь. І хризантеми. І тихі смутки промерзлих вечорів. І Його… Але не вберіг їхнього кохання. Мов хлопчисько, полетів на поклик іншої…
– Не сумуй, – тоді втішала Її осінь. – Мене завжди листопад зраджує із зимою.
– І ти ридаєш холодними слізьми.
– Вони живлять землю.
– А мої сльози?
– Вмиють твою душу…
…Осінь ступала поруч, милуючись Її яскравим шаликом, парасолькою з сонечками-квіточками і підслуховувала Її спогади. Осінь знала: ця жінка вміє усміхатись тоді, коли на душі терпко-полиново. І любити. І чекати…
На іншому кінці доріжки показалась чоловіча постать. Осінь щасливо глянула на жінку.
– Іди назустріч своїй Долі, – прошепотіла.
Вона не почула. Бо слухала дощ…
Доля ступала назустріч Їй…
