Стрічка новин

І доньці своїй передам…

гніздечко жінка парк сумно

Стефаніє, Стефо, ти мене взагалі слухаєш! – Віталіна сердито штовхнула подругу в плече. – Ну як мені тебе розрадити? Скажи, що я маю ще зробити, щоб ти стала такою, як завжди!

Жінка нарешті припинила вивчати пейзаж за вікном, повернула голову й зітхнула:

– Вибач, Віто, даремно ти мабуть мене за собою потягла, я лише відпустку тобі зіпсую своїми проблемами.

– А от і ні! Ти ж – моя найближча дівчинка, я хочу, щоб ти трішки розвіяла свій сум. Ну, глянь на мене – налаштовуємося на позитив, дихаємо – усе буде добре!

Стефанія гірко посміхнулася. Де воно, те «добре», бродить? Уже кілька місяців вони з чоловіком живуть окремо. І це після п’яти років шлюбу! Андрій, виявляється, втомився, йому потрібно побути наодинці й розібратися з тим, чого він хоче. А вона? Чого вона хоче, комусь цікаво?

Подруга зав’язла в інтернеті, читала вголос гороскопи, коментувала фото спільних знайомих, а Стефа намагалася знайти відповідь на те, що так мучило її. З потоку слів Віти свідомість вирвала одне слово – оберіг. Рука автоматично торкнулася шиї, де завжди висіла її підвіска на ланцюжку. Більше, ніж упевнена, що втрата амулета й стала причиною усіх її бід. Не буває просто так в житті, щоб з нічого люди переставали знаходити спільну мову. І не було у кого поради спитати…

Стефанія залишилася сиротою у п’ять років. Баба Христя, яка стала їй і за маму, і за тата, дуже любила свою онуку, ніколи й словом не зобидила. Виростила і викохала красуню. Але хворіла часто, вік і переживання брали своє.

Якось увечері покликала до себе онуку, погладила по світлій голівці й почала розповідати довгу історію свого роду по материній лінії, а потім вийняла з-за ікони замотаний у полотняний шматок тканини оберіг – срібну прикрасу у формі півмісяця з опущеними вниз кінчиками. Тремтячими руками бабуня одягла Стефі той оберіг на шию.

– Що це, бабуню? – зачаровано запитала дівчинка.

– То є лунниця, дитино, відображення повного місяця – від його зародження до відходу. Його носила ще моя прабаба, а потім і баба, і мати моя, і я не знімала… Цей оберіг передавався з покоління в покоління усім жінкам нашого роду. Мати твоя, покійниця, не схотіла носити, дуже вже немодним видавався їй. Сміялася, та все не  вірила у те, що я їй розповідала. Тепер, дитино, відчуваю, що і я близька до свого відходу, тому мушу передати цей оберіг тобі. Бережи його, він захищатиме від усього лихого, дасть тобі щасливе майбутнє, міцний шлюб, діток. Згадаєш ще моє слово…

Стефа, мов зараз пам’ятає, як усю ніч розглядала чудернацькі трикутники, решітки, зображення сонця, крапель дощу, якими був прикрашений дивний бабусин подарунок. У місячному сяйві кожна його грань виблискувала магічним світлом і заворожувала. Тоді маленька дівчинка ще не знала, що лунниця дає своїй господині невичерпні сили для натхненного творення, для нескінченної любові, наповнює особливою магією і робить жінку  надзвичайно привабливою. З того часу вона й не знімала ніколи свій оберіг, лише шнурочок з часом замінила на ланцюжок.

Після смерті баби Христі, Стефа продала хату й поїхала в місто навчатися. Там і познайомилася з Андрієм. Перше кохання було взаємним і щасливим для обох. Одружилися і спільно почали наближати мрії, створювати дім і будувати кар’єру, насолоджуватися життям.

А десь із півроку Стефа потрапила в лікарню, вперше тоді зняла свій оберіг із шиї, такий порядок – не дозволяють на операцію нічого зайвого. А після… реанімація, одужання, вона й думати забула про лунницю, не до того було. А коли спохватилася – ніхто не бачив, ніхто не чув… і почалося, посипалося… Стефа була нелюбою невісткою для батьків Андрія. Вони ніколи й слова поганого не сказали їй, але стримане поводження в усьому нагадувало про це. Після операції лікарі поставили невтішний діагноз – навряд, чи жінка матиме дітей. Свекруха почала нашіптувати Андрію, мовляв, кидай її, ще молодий, знайдеш іншу, а нам онуки потрібні. Почалися з’ясування, сльози, нерозуміння. Андрій зібрав речі й подався до батьків.

– Віто, Вітусю! Де ж мені мою лунницю відшукати? – подруга затихла на півслові від несподіванки, а Стефа заплакала.

– О, Боги! А купити нову ніяк? – Віта взагалі не розуміла, чого Стефка до тієї штукенції так прив’язана. Нічого особливого – брязкальце якесь срібне. – Ой, моя дорога, ти ж знаєш – не вірю я в усі ці забобони бабські. Але одне скажу – ніхто чужий її взяти не міг. Ну, сама посуди – кому потрібна та дешева прикраса? От, чує моя душа – це справа рук твоєї свекрушеньки.

– Не спійманий – не злодій, Вітусю.

… У сумці затарабанив мобільник.

– Так, Андрію, їду до Віталіни в гості, – відповіла чоловікові.

– Стеф, маю тобі щось сказати! – Андрій був схвильований.

– Зачекай, дуже прошу, якщо маєш сказати щось погане, краще не зараз, потім, коли повернуся…

– Не погане, Стефо! Не повіриш – я тут, у батьків, шукав свої університетські креслення і знайшов твою лунницю, вона мені просто під ноги випала. Дивно, звідки вона тут узялася. І я подумав… Стефо, повертайся швидше… я чекаю, я скучив…

На наступній станції Стефанія взяла зворотній квиток, обійняла вдячно подругу і за кілька годин стояла на порозі свого дому. Фантастичний спокій огорнув чи то від обіймів коханого, чи то від лунниці, яку Андрій повернув на звичне місце.

– Знаєш, я ніколи й ніде не почуваю себе так спокійно і впевнено, як поруч з тобою у нашому домі. Ти – чарівниця моя…

– Це усе – вона… – Стефанія притисла лунницю до грудей, – сила моїх прамам. Бабця розповідала, що дім, в якому вона зберігається, сповнений особливого тепла і затишку, в ньому завжди комфортно і спокійно на душі. Я рада, що ти повернувся, Андрію, все у нас буде добре.

…За кілька місяців на черговому огляді лікарка довго вчитувалася в папірці й  очам своїм не вірила.

– Стефаніє, це чудо! Вітаю, вісім тижнів! Хоча, за мою тридцятирічну гінекологічну практику траплялися і не такі дива!

– Дякую вам, Людмило Яківно, за підтримку. Лише ви давали один шанс зі ста, і ось, навіть боюся казати це вголос.

– Та то ще і ваш амулет магічний, я його помітила відразу.

– Ви знаєте, що це таке?

– Я не лише медичну літературу полюбляю, а й цікавлюся, наприклад, різними народними методами, травами, оберегами. Так от, вичитала, що лунниця допомагає при жіночих, гінекологічних захворюваннях, забезпечує легкий перебіг вагітності, сприяє швидким пологам. Також цей оберіг здавна носили жінки, що мріяли про народження дитини. Адже лунниця символізує плодючість і покликана забезпечити продовження роду. Я й своїй невістці такий подарувала.

– Тепер знатиму! – уже на ходу подякувала Стефа.

Лунниця розкривала свої магічні здібності, мов квітка, наповнюючи світ, в якому жила її власниця, сильною енергетикою, захистом і любов’ю. З кожним днем Стефанія відчувала, як сповнюється тією енергією і її малесенька донька. Так, то неодмінно має бути донька – продовжувачка  роду, майбутня власниця таємничої лунниці…

Анжела Левченко

Журналіст, прозаїк, поет

Loading...
загрузка...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->