Стрічка новин

І ким я для нього була?

гніздечко

Життя було до мене не дуже ласкавим. Зовсім малою залишилася без батька, помер від важкої недуги. А незадовго тяжко захворіла мама. І більшість домашніх клопотів лягли на мої, майже дитячі руки. У той час, коли однолітки гралися чи відпочивали, я поралася по господарству. Та й через хронічну нестачу коштів, змушені були з мамою відмовляти собі в усьому, обходилися найнеобхіднішим.

Після закінчення школи, я вступила в училище. Стала професійною швачкою, ще й придумувала сучасні модні моделі. Почали іти до мене з різними замовленнями люди. З’явився певний заробіток. Могла тепер дозволити собі і гарне вбрання, і хорошу косметику. Казали про мене люди, що гарна, заглядалися і хлопці. Але, на жаль, того єдиного, якого так прагне дівоче серце, не траплялося. Були різні захоплення, але вони швидко минали.

І ось, ця випадкова зустріч… Я чекала автобуса, щоб  їхати до села, відвідати маму. Падав дощ, а я – без парасольки. І раптом: «Дозвольте вас прикрити, а то ще простудитеся». Вродливий молодий чоловік уже розкривав наді мною парасольку.

Мене ніби струмом пробило. Чомусь затремтів голос. А незнайомець приязно розпитував: куди їду, чи надто спішу, бо, мовляв, я йому дуже сподобалася і він не проти випити зі мною чашку кави.

Ми познайомилися. Виявляється, Віталій родом із сусіднього села, а працює, як і я, у Тернополі. Словом, Віталій призначив мені побачення.

Прийшов він на нього з квітами. Ми пили каву, говорили про все і про ніщо. Складалося враження, ніби ми знайомі сотню років.

Наші зустрічі тривали півроку. І щоразу Віталій був дуже ніжний, уважний, завжди робив мені якісь подарунки. Тільки по-справжньому закохані зрозуміють, якою я була щасливою.

Якось ми домовилися зустрітися через тиждень – у Віталія виникли термінові справи, так він пояснив. Але зателефонував коханий мені раніше. Мовляв, хоче мене бачити, бо має повідомити щось дуже важливе.

І ось ми у «нашій» кав’ярні. Звучить улюблена мелодія. Я, як завжди щаслива, очікую від коханого освідчення в любові. Про те, що я – єдина жінка його життя. І раптом звучать зовсім інші слова. Віталій щось плутано пояснює, що у нього є дружина і син. А нині вона подарувала йому ще й донечку. І, напевно, я розумію, що зустрічатися тепер ми будемо не так часто. І що все одно, він любить і мене. Але я повинна його також зрозуміти, тим паче, хтось із знайомих якось нас бачив разом і розпитував про мене. А він не може ризикувати дітьми і дружиною…

Я слухала і не розуміла нічого. А мною, виходить, ризикувати можна? І брехати мені? Й обіцяти вічну любов та запевняти, що скоро одружимося?

Хотіла провалитися крізь землю. Пекучий біль розривав усе всередині. Сльози заливали обличчя. Чому така несправедливість? Чому усе це трапилося саме зі мною?

Відтоді минуло майже три місяці. І досі не можу отямитися. Віталій і тепер телефонує, просить вибачення, хоче зустрітися. Тільки моя зболена душа мовчить. Я викреслила із свого серця Віталія назавжди. Як жити далі – не знаю. Чи повірю ще кому-небудь у житті? Навряд. І ким все-таки я була для Віталія? Іграшкою, яку у будь-який час можна використати, погратися і викинути?

Де знайти душевного тепла? Як розпізнати справжню щирість почуттів? А серце болить…

Олеся М. Тернопільський район.

Loading...
загрузка...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->