Інколи знайомі мене запитують, чому після стількох років розлуки я й досі самотня? Намагаюся відбутися жартом, мовляв, бо в дорозі ніхто не траплявся.
Утім, це неправда. Траплялися, і не раз. Ось тільки чи була між тих чоловіків «моя» людина, спроможна заради мене, ні, не на подвиг якийсь – просто хоча б трішки змінитися.
Хіба я так багато хочу? І хіба неправда, що справжнє почуття, без якого сім’я неможлива, спонукає нас змінюватися на краще – заради своїх коханих?
Саме цього я найбільше чекала й від Вадима, коханого чоловіка. Починалося все так красиво: щирі бесіди, романтичні зустрічі. Душа співала. Як молодята, подали заяву на одруження. І поїхали в передвесільну подорож – вирішили разом провести літню відпустку і, до речі, краще придивитися одне до одного.
А сталося, що придивившись, розпрощалися. Точніше, розпрощалася з ним я, бо зрозуміла: Вадима привело до мене не кохання, а потреба в зручностях, черговій обслузі. Раніше за ним доглядали матір, дружина, по смерті обох – «близькі подруги», як він «шляхетно» називав коханок. Ось і виробився у чоловіка стереотип «ідеальної» дружини: вродлива, розумна, і найважливіше – чудова господиня, яка б з півслова виконувала всі його бажання. Що ж стосується її бажань, то, даруйте, нехай сховає їх якнайдалі.
Цей стереотип Вадим прагнув прищепити й мені. Моя відпустка перетворилася на виконання його безперервних примх: «На обід мені хотілося б…», «Справжню каву готують не так, ось моя мама…», «Найвища місія жінки – берегти сім’ю» і тому подібне. Я ж вважаю, що найвища місія жінки – бути коханою. А ще, аби чоловік хоча б єдиний раз поцікавився, що подобається мені – які мої мрії, смаки, уподобання?
Зневіритися у ще одній близькій людині було боляче. Та я вважаю, якщо заради тебе не хочуть пожертвувати бодай маленькою зручністю, то чи люблять взагалі? Бо кохання – то насамперед, готовність змінюватися заради коханої людини і водночас прийняття її такою, якою вона є – без зайвих, часом прикрих, порівнянь із рідною мамою, колишньою дружиною чи кінозіркою.
А може, я надто вимоглива? Не знаю. Однак чомусь вірю, що світ не зітканий із випадковостей – у ньому з’єднуються долі, він створений для кохання. І моє, справжнє, таке трепетне й ніжне, десь зовсім поруч…
