Стрічка новин

Кохання у листах

гніздечко лист

Багряний лист стелився під ноги перехожим. Він нагадував їм, що зовсім скоро задощить, повіє холодом, посипле снігом…

Катя вже не одну годину снувала розкішним, убраним в золото погожої осені, парком. Красу неповторної, улюбленої пори року затьмарювали важкі роздуми, вихід з яких вона шукала, та не знаходила.

У голові прокручувала вранішню ситуацію, яка довела жінку до відчаю. У свідомості безперервно пульсували слова сина: «Ми зі Світланою хочемо пожити окремо, тому переїжджаємо в найману квартиру».

Ніколи б не подумала, що дочекається від нього таких слів. Вона намагалася правильно виховувати сина, одночасно бути для нього і мамою, і татом. А він, невдячний, хоч би раз запитав: «Чи не важко тобі, мамо? Може, чимось допомогти?» Відколи привів у дім Катерини невістку, відтоді її сина немов підмінили.

У жінці боролися різні почуття – любові до сина і водночас ревності та  злості до тієї, яка всю увагу її синочка перевела на себе.

Насправді, її Тарас ріс добрим, чуйним, турботливим хлопцем. Завжди і у всьому слухав, допомагав їй. А зараз його наче підмінили. Він не помічає матері, яка так сильно його любить. Дружині – каву в ліжко, слова «сонечко», «зайчику», а матері – «Доброго ранку, мам», коли поспіхом іде на роботу, і «Доброго вечора, мам», коли, ледь переступивши поріг коридору, не йде, а біжить до своєї Світланки.

Катерина ніяк не могла, чи то не хотіла змиритися з тим, що вже не вона, а невістка стала для нього епіцентром всесвіту. А зараз мама їм, бачте, заважає, вони хочуть побути вдвох.

Такою непотрібною, ображеною на увесь світ вона продовжувала снувати майже безлюдним парком. Від того ще більше нахлинули почуття жалю до самої себе і безвихідне відчуття самотності. Хоч разом з тим, поступово почала наводити лад думкам у голові. Адже він не перестав її любити, просто тепер свою любов і увагу ділить з тією, яку кохає. Насправді ж, Світлана – непогана жінка, сусіди не раз повторяють, що Катерині пощастило з невісткою.

І тут враз, немов грім серед ясного неба, відкинувши злобу, гнів і образу, її осяйнула думка: «А, може, й справді молодим потрібно відпочити від мене, а мені – від них».

Поки нікого не було вдома, швиденько зібрала у валізу найнеобхідніші речі, нашвидкоруч написала записку зі словами: «Не знімайте квартиру, живіть тут. Я трохи поживу в селі», і подалася на автовокзал. Звідти – у батьківську хату, де ніхто не жив і куди час від часу приїжджала.

Маленька сільська хатина привітно зустріла свою господиню. Тут віяло теплом, дитинством і юністю. Сіла у крісло-качалку, взявши до рук старенький фотоальбом. Гортала його, а разом із пожовклими сторінками виринали спогади. На одній із світлин надовго затримала погляд. Звідти на неї дивився вродливий юнак у військовій формі. Катерина добре пам’ятає той день і рік, коли її Степанка призвали до армії. Тоді закохані поклялися у вічному коханні один одному…

Жінка заплакала.

Вона й досі не забула тих щасливих днів і вечорів, проведених з коханим, теплий дотик його рук, що обпікав серце, ніжний погляд його очей… Упродовж півроку вони листувалися. На білих аркушах виливали свої палкі почуття. Та одного разу у своїй поштовій скриньці Катя не знайшла листа від коханого. Це повторилося і в наступні тижні. Знала, що Степан не міг з нею так повестися. З ним точно щось трапилося.

Поїхала у військову частину, де служив її Степанко, але командування заявило, що він зник безвісти. На той час жінка носила під серцем їхню дитину.

Спершу місяці, а потім і роки пошуків нічого не дали. Його ніде не було.

Катя вчилася жити без нього, хоч як важко їй не доводилося. Жила сином і заради сина, який був копією свого тата. Чи не тому, так і не вийшовши заміж, усю свою любов і турботу віддавала Тарасові. Чи не тому їй сьогодні так боляче…

Переглянувши старі фотоальбоми, Катя витягнула із шафи запилену коробку, в якій зберігала найцінніше – десятки листів від коханого. Читала їх, а сльози горохом котилися по щоках.

Ностальгічні спогади перервав стук у двері. Це листоноша прийшла, бо помітила світло в оселі, до якої вже давненько не навідувались.

– Доброго вечора, Катерино Дмитрівно, – з порога привіталася листоноша Марія. – Бачу, світло горить, дай-но, думаю, зайду, подивлюся, хто тут хазяйнує. А це ви приїхали.

– Добрий вечір, Марійко, – похапцем витираючи сльози, повернула голову в бік порога жінка.

– Бачу, листи читаєте. Я десь місяць тому вкинула до вашої скриньки листа. Може, читали вже. Дивно, хтось, напевно, не знав, що ви тут не живете, – не переставала торохтіти Марійка.

Катерина зблідла. Її серце стиснулося, в голові запаморочилося. Обминувши Марійку, вона вибігла надвір. Відчинивши стареньку поштову скриньку, остовпіла. Цей рідний почерк вона розпізнає із тисячі, навіть у півтемряві. Похапцем відкрила листа і почала читати: «Рідна моя, пробач за стільки років мовчанки. Я не міг написати раніше. Спершу від сильного падіння втратив пам’ять. Не знаю як і не можу навіть сам собі пояснити, чому втік з армії. З часом пам’ять до мене почала поступово повертатися, але я не міг приїхати чи написати. Довго переховувався у віддалених, малолюдних селах, аж поки не сплив термін відповідальності за мій безглуздий вчинок. Мабуть, ти мене вже не чекаєш, стільки ж часу минуло, стільки літ. Та знай, я тебе кохав і завжди кохатиму. Приїду за місяць. Твій С.».

Катерина вже нічого не розуміла. Вона думала, що її Степан або загинув, або знайшов іншу. А тут такий поворот долі.

Дочитавши листа, ще раз уважно подивилася на конверт. Від дати відправлення завтра минав місяць.

Вночі жінка ні на мить не стулила очей. Вона уявляла зустріч з коханим, думала, що йому скаже. Не знала ще, чи простить йому ці довгі роки мовчання, адже їм із сином так непросто жилось. Хоч і свою вину відчувала, адже тоді, у листах, так і не зізналася, що чекає від нього дитину. Думала, приїде у відпустку, тоді віч-на-віч розповість йому.

Вранці ніяка хатня робота не бралася до рук. Вийшла у сад, щоб зібрати пізній сорт осінніх яблук. Ще й пів’ящика не нарвала, як почула на сусідній вулиці ажіотаж.

– Боже, живий, живий, – долинало звідтіля.

Катя злізла з драбини і, опершись на неї, в задумі і на півсвідомості, так і залишилась стояти.

…Степан впав навколішки із розкішним букетом її улюблених осінніх квітів і вимолював у неї прощення. Жінка обняла його. Навперебій вони говорили, просили пробачення один в одного, плакали і сміялися. Плакали усі, хто стояв за Катерининим парканом і спостерігали цю зворушливу сцену, яку і в кіно не завжди покажуть.

Потім вони розмовляли за чашкою чаю. Враз роздався телефонний дзвінок: «Мамо, ти так раптово зникла. Ми не хотіли тебе образити, вибач. Любимо тебе і ввечері приїдемо. Маєм гарну новину».

Катя загадково поглянула на Степана і промовила:

– Ввечері на тебе чекає сюрприз… і не один.

А тихцем подумала, якою ж немудрою вона була ще вчора. А вже сьогодні точно знає, життя – прекрасне…

Loading...
загрузка...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->