Після моїх слів, що ударами падали на твою голову, між нами запанувала довга мовчанка. Щоб якось розрядити ту гнітючу тишу, ти простягнув мені три зелені стебельця лісової рослини з дрібненькими квіточками блідо-фіолетового кольору, зібраними у рясні суцвіття.
– Це чебрець чи материнка? – запитав ти.
– Материнка, – недбало кинула у відповідь, навіть не поглянувши у твій бік.
– Три стеблинки материнки… – продекламував ти. І докінчив словами відомої пісні: – Не зів’януть ці квіти, не зів’яне кохання…
Але я вже не чула твоїх останніх слів, бо у моїй голові раптом одна за одною почали з’являтися віршовані строфи.
Коли доїхали до мого села, вірш був майже готовий. Залишилося перенести його на папір. Я так боялася, щоб хтось, бува, не сполохав моїх думок і не розлетілися вони хтозна-куди. А ти мовчав, бо був приголомшений моїм рішенням розірвати нарешті наші стосунки, що в’язалися цілих двадцять літ.
Незабаром, я впевнена, ти оговтаєшся від цього удару. Утім, це для тебе навіть не удар, а просто неприємна несподіванка. Адже зміг ти проміняти наше кохання на сімейну ідилію, одружившись з іншою. Тільки, чи такий вже й тихий він, той твій «сімейний затишок»? Якби так було, то не втікав би ти з того раю в мої обійми, не хилив би мені на груди свою посивілу голову. Я не можу сказати: «Так тобі й треба!» Я кажу великодушно: «Мені тебе просто шкода! І на більше від сьогодні ти не розраховуй».
Колись ти зрадив наше кохання, але й досі не можеш розлучитися назовсім зі мною. Я ж втомилася чекати з тобою своє майбутнє. Я накинула шори на своє неспокійне серце. От чи тільки втримаю його у них – не знаю. Може, цей вірш допомагатиме мені у цьому?
Три стеблинки материнки
Бережу як згадку й досі
Я тебе лишила в літі,
А сама пішла у осінь.
Три стеблинки материнки –
Про останню зустріч спомин,
Про той гай, що дарував нам
Свій ласкавий тихий гомін.
Три стеблинки материнки
Між пахучих трав шукаю…
Розум твердить: «Ненавиджу»…
Серце стукає: «Кохаю!»
