Сьогодні у нас в гостях знаний тернопільський журналіст і громадський діяч Михайло Михайлович Ониськів. Народився на Теребовлянщині, закінчив Чернівецький університет, працював у ЗМІ Вінниці, Тернополя, на Буковині та в армійській пресі. Автор багатьох поетичних, публіцистичних, науково-краєзнавчих та інших книжок і збірників. Лауреат кількох всеукраїнських та обласних премій.
Напередодні дня журналіста було приємно поспілкуватися із людиною з багатим творчим та життєвим досвідом.
– Нещодавно Ви отримали звання Заслуженого журналіста України. Які враження та емоції відчували, адже для будь-якого журналіста це – високе здобуття.
– Можна було б доживати і без цього звання. Та справа в іншому. З дванадцяти голів облдержадміністрації, з якими знався, яким допомагав і словом, і ділом, лише він, Степан Барна – нинішній молодий очільник області, звернув увагу на моє, затінене часом, ім’я. Дякую і йому, і Національній спілці журналістів України. А емоції, звісно, були. І не з приводу самого звання, а від того, що отримав теплі вітання від першого редактора «Ровесника», поета, Шевченківського лауреата Петра Перебийноса, ректора ТНЕУ Андрія Крисоватого, депутата обласної ради Юрія Дзюбана, давнього мого друга Олега Лівінського, багатьох моїх близьких і далеких колег. Хай це не дуже скромно, але свої та їхні почуття найкраще передала відома українська письменниця Валентина Семенюк (родом із Черкащини, прищемилася серцем у Гаях Великих) в одній зі своїх публікацій, що була озаглавлена дуже прозоро: «Заслужений у народі отримав звання Заслуженого». До цих слів мені важко щось додати.
– Ви – журналіст з філологічною освітою. Як вважаєте, її достатньо, щоб бути «акулою пера»?
– Побутує думка, що найкращі поети (письменники) це – медики, а найсильніші журналісти це – філологи. У них, як на мене, вища ерудиція, краще знання мови, її стилістичних та образних відтінків. Можливо, в чомусь я помиляюсь, але правда не потребує прикрас. А щодо «акул пера», то нині нею може стати кожен, хто себе випинає на одній і тій же замусоленій темі: Україна бідна, Україна гине. Ні, Україна живе, Україна бореться.
– Про яку сферу життя любите писати найбільше?
– На літературно-мистецьку, з акцентом на нашій українській минувшині.
– Чи буваєте у рідному селі, де народилися?
– Бував і буваю. Колись вчащав туди рідше, нині – частіше. Брав участь у ювілеї школи та села. До рідних Ласковець, що на Теребовлянщині, мене кличе пам’ять. Нікого з найближчих рідних там вже не залишилося, бо мене народили пізно. Хіба що батьківські могилки, які так любовно обновили діти мого брата Станіслава – Марія, Михайло та Олег, яким висловлюю вдячність.
– Чи згідні Ви, щоб земля стала товаром?
– У такій ситуації, яку ми переживаємо нині, вже й людина може стати товаром. А щодо землі, яку збираємося (вірніше – збираються) продавати, то вона має переходити тільки в українські руки.
– Якщо діятиме безвізовий режим, поїдете до Європи?
– За все своє життя побував лиш у Румунії та Болгарії. Спрадавен мене ваблять Відень та Петербург, де збереглося багато українського. Якщо діятиме безвізовий, а ще краще пільговий режим – махнув би потягом з Європи до Європи (жартує).
– Ваші вірші, публікації завжди пронизані барвінковими словами. Це виходить мимоволі, чи доводиться підбирати годинами влучний вислів?
– Ще з університетських (буковинських) часів я не можу писати абияк, абищо, байдуже або еклектично. Поет має добирати, видобувати з серця такі слова, які б озаряли душу і будили совість.
– Чого не вистачає сучасним журналістам?
– Принциповості, мужності, пристрасті. І, звичайно, аналітичності, тверезого погляду на наш крихкий світ і стан речей у ньому. Чорнобиль нагадує та застерігає від байдужості, у тому числі й володарів пера.
– Дайте кілька практичних порад майбутнім журналістам.
– Бути Журналістами. Не бігати на чужому повідку. Визначальне – не нейтральне, а вольове слово або голос. І ще такі побажання: учитися лаконізму в добротного прозаїка і газетяра Олександра Вільчинського. Повернутися лицем до народу. Служити істині, а не політичним ярмарчукам різних рівнів, різних мастей і калібрів. І вірити у Наш День – нині сущий і той, що в дорозі.
– Дякую Вам за конкретні та лаконічні відповіді.
– Дякую вам. Мені було приємно відповідати на цікаві запитання. Вірю в талант.
