Я бачила її ще маленькою, коли навідувалася до своєї шкільної подруги Олі Гунько. Наталочка була наймолодшою дитиною у сім’ї. Щебетлива, цікава, вона засипала своїх сестер Олю і Стефу, а також брата Василя безкінечними «чому?». Сонечком ходила за кожним їх кроком.
Мама Парасковія тяжко хворіла і сестри часто заміняли її дівчинці, а коли одного березневого дня неньку у домовині понесли на кладовище, стали Наталочці підтримкою і опорою. Мабуть, тому Наталя не любить свято 8 Березня, бо у той день не стало її мами. Не знала тоді ні Наталя, ні інші діти, що молодим залишить білий світ і їхній батько Ярослав, а згодом 35-річним відійде у засвіти брат Василь. Втрата найрідніших людей змусила Наталю задуматися: чому Господь забирає найкращих? Може, там, на небесах, їм спокійніше, аніж у цьому непростому, несправедливому світі? Тут, де є:
«Люди і людиська,
Які не розуміють,
Як падають низько.
Яким все одно, що є Бог,
І яка Вкраїна.
В душі у них – вітер свище,
Чорная руїна…»
Наталя довго не наважувалася зізнатися навіть рідним, що тихими вечорами пише вірші. Сіяла між рядками свій біль, хвилювання, любов і каяття і на душі ставало легше.
– Я пишу просто для себе, – мовила Наталя несміливо, коли ми з нею зустрілися через десятиліття.
Симпатична, чорнява, з темними іскристими очима, вона невпевнено подала свій блокнот.
Зізнаюся, мала велику душевну насолоду, коли читала-перечитувала її поезії. Оскільки Наталя дуже набожна, у її віршах переважає релігійна тема, яку, вважаю, не слід приховувати, щоб люди замислилися над сутністю життя, над тим, що кожен прожитий день наближає нас до вічності… Однак із захопленням читаєш і ліричні, і патріотичні вірші. А поезії, присвячені покійним рідним, проймають до сліз.
Попри важкі життєві випробування, Наталя Душа не нарікає на долю, бо має улюблену роботу у Козівській санепідемстанції, хорошого чоловіка, доньку Марічку і сина Дмитра, яких вважає найбільшим дарунком Бога, дружну родину.
Дуже хочеться вірити, що Наталя не залишить перо і ще неодмінно створить ту найкращу поезію, яка, мов пісня лебедина, принесе в її оселю радість і тепло, зігріє серце і назавжди розвіє з душі печаль і тривогу…
Марія МАЛІЦЬКА. смт Козова.
Добрий слід
З вінком терновим на чолі
У сні я бачила Ісуса.
«Залиш усе і вслід за мною йди».
Я крок зробила й зрозуміла, що боюся.
«Не бійся і не зволікай. Ходи».
Ступила кілька кроків
І назад вернулась.
«Ну, сміливіше йди за мною,
Не тремти!».
І зболений Ісус так ніжно усміхнувся,
Що промінь в моїм серці освітив.
Надходив мир і спокій в серце
Крок за кроком.
Я хвилювалась, щоб не збитися
З дороги ненароком.
Колючки повпивались
Господу в чоло.
І краплі крові по лицю стікали,
Та радісно Ісусові було,
Що йду за ним, не збилась, не відстала.
Я заспокоїлась, притихла, заніміла.
Тут, з Господом, усе я зрозуміла.
Йому я виливала все, що наболіло,
Й душа, немов очищена була.
По-іншому побачила своє життя,
Всі мінуси свої, усе, чим завинила,
І що кому недодала…
Це був лиш сон.
Чи йду я з Богом по життю?
Чи не збиваюся, не збочую з дороги?
Беззаперечно, щиро вірую йому?
Чи вмію приглушити гнів й тривоги?
Чи я ціную те, що маю?
І чи завжди на Бога покладаюсь?
Чи, може, пустоцвітом сходять мої дні?
Так хочу добрий слід лишити по собі!
Покійному брату Василю
Ніжно-сумовитий в лагідному червні
Розчинився ти у пелюстках троянди,
В ягодах суниці, травах споришу.
Всюди я тебе вбачала,
криком небо розтинала…
«Відпусти, не плач, – у снах просив ти. –
Бо ж змінити щось нема в нас сили».
На все Божа воля, і своя дорога.
Ти тепер далеко – у обіймах Бога.
Живим лиш у снах ти можеш явитись.
Мені ж залишається тільки молитись…
* * *
Напиши сама своє щастя.
Хай усе тобі Богом воздасться:
Мирне небо, пахучі квіти,
Пісня в серці й бажання жити,
Слово ніжне і лагідні очі,
Крила для польоту і жагучі ночі,
Духмяна хлібина й долоня відкрита,
Кришталеві роси і щира молитва,
Відданість друзів і вірне кохання.
Мета – розпізнати одвічні питання.
А ще – втішатися кожною дниною.
Хай допоможе тобі Господь
Бути просто людиною!
