Парасолька

Парасолька

Поїзд запізнювався. Холодні краплі раптового дощу падали за комір, сікли обличчя, хоч зовсім недавно світило сонце. Утім, парасольку шукати було ніколи, з-за   повороту долинав стукіт коліс. А от цю пару неможливо було не помітити. Хлопець стояв  під дощем в одному піджаку, тримаючи над головою дівчини, мов парасольку, свою куртку. За мить справді прогуркотів поїзд. Дівчина ступила на підніжку.

– Надійко, зателефонуй одразу, як приїдеш, чуєш? Я чекатиму.

Дівчина підбадьорливо і трішки сумно посміхнулася хлопцеві і зникла у вагоні.

– Повертайся швидше, – голос хлопця поглинув шум вокзалу і тільки краплі дощу билися у  вагонне вікно. Ще якусь мить юнак біг за поїздом, посилаючи коханій повітряні поцілунки. За кілька хвилин і вокзал, і постать хлопця зникли з очей. Поїзд набирав швидкості.

– Цікаво, як складеться їхня доля? – літня жінка, що сиділа поруч у купе, відірвала погляд од вікна.

Запитання, на яке ніхто не міг дати відповіді, прозвучало у тиші. Тільки час перевіряє  почуття. А нам, мимовільним свідкам цієї сцени, життя ще раз нагадало, що на світі існує любов. Принаймні, її початок. Подумки пожаліла, що тільки його, цей початок, зможу записати у свій журналістський блокнот.

– А хочете, я вам свою історію розкажу?

Моя попутниця, напевне, згадала своє. Звісно, я погодилася. Обличчя Олени Федорівни, так звали жінку, осяяла тиха, ніжна усмішка. Вона поверталася у свою молодість.

Виросла Оленка у місті, а от канікули проводила завжди у бабусі в селі. Там і зустріла своє перше і єдине кохання. Тільки тоді Оленка цього не знала.

Віктор був старшим від неї на три роки. Взяла його з інтернату на виховання одна бездітна  жінка. Задерикуватий, його побоювалися не те що ровесники, а й старші хлопці. Верховодив усією вуличною компанією. І тільки при появі Оленки чомусь ніяковів, стишувався. Ця тендітна дівчина з фіалковими очима бентежила його, обеззброювала одним поглядом.

– Я кохаю тебе. Назавжди, – котрогось літнього вечора перестрів її Вітя.

Ох, ця юністъ, зітхає Олена Федорівна. Тоді нам усе здається безкінечним: не лише почуття, а й саме життя.

Вона вступила до інституту. Віктор пішов до армії. Білими вісточками летіли листи.

Батьки Оленки були далеко не в захопленні від вибору доньки. Невже у місті хлопців кращих  нема, ніж цей забіяка? Ще й хтозна якого роду…

Для неї ж на Вікторові зійшовся клином світ. Справді, він – не відмінник, як вона, не зразкової поведінки. Зате у нього – золоті руки. У селі будь-кому телевізор, магнітофон чи радіоприймач відремонтує. Хай не в інститут, але у технікум чи в училище хлопець вступить.

З армії повернувся Віктор змужнілий, підтягнутий. Ще більше тануло дівоче серце.

Якось Оленка вирішила поїхати у село посеред тижня, не чекаючи суботи. Уявляла, як зрадіє Віктор. Дорогою до бабусі забігла до своєї сільської подруги.

– А Вітя – у клубі, – повідомила Галина. Там нині танці. До речі, не сам. З дівчиною.

Кажуть, він з нею в армії познайомився. А тепер вона приїхала до нього.

Оленка у всьому хотіла пересвідчитися сама. Вмовила подругу піти з нею до клубу. Віктор справді витанцьовував посеред залу з високою блондинкою. В Оленки підкосилися ноги. Не змогла підійти до хлопця. Чимдуж бігла до бабусі. А на світанку поїхала із села, так і не побачивши свого Вітю.

Поклялася викинути з серця зраджене кохання, забути хлопця. І коли від нього надійшов лист, навіть не читала. Розірвала на дрібні шматочки. Така ж доля чекала на інші Вікторові листи. Потім він приїхав сам. Перестрів її в інститутському коридорі, мовляв, треба поговорити.

– Пізно уже, Вікторе, я виходжу заміж.

Вона й сама не знає, як вирвалися у неї ці слова.

– Не роби цього, Оленко, благаю…

– Чому ж тобі можна, а мені – ні?

– Усе це, що тобі наговорили – неправда…

Нехай не заперечує, Оленка сама бачила.

– А в мене – правда. Через місяць – весілля, – стьобнула словами і так зблідле Вікторове обличчя.

Він ураз зсутулився, повернувся і пішов. Їй би наздогнати коханого, припасти до широких грудей, виплакати весь біль.

– Уперта була, горда, – пригадує Олена Федорівна і продовжує розповідь.

Тепер їй залишалося одне: таки справді вийти заміж. Утім, проблеми з цим не було: за нею уже давно упадав однокурсник. Батькам, на відміну од Віктора, цей хлопець також подобався.

І тільки після весілля Олена зрозуміла, що зробила величезну помилку. Навіть коли у сім’ї народився син, у її душі не загорілося почуття до чоловіка, Хоча рідним, знайомим їхній шлюб здавався майже ідеальним: не сварилися, не з’ясовували стосунків «з приводу» і без нього. Ніхто й не здогадувався про постійний біль, що точив Оленине серце. Особливо, як дізналася: насправді того вечора у клубі Віктор був зі своєю двоюрідною сестрою. Усе решта – вигадка Галини, яка сама кохала хлопця. Про це і намагався розповісти Віктор Олені у своїх листах. Виходить, не папір вона рвала, а їхнє майбутнє життя.

Гірка правда пекла душу. Та щось змінити було уже пізно. Усе ішло по наїждженій тихій колії: чоловік Олені – зарплату, вона йому – чисті сорочки та смачні вечері. Тож коли Петро зізнався, що іде від неї, бо закохався в іншу жінку, зітхнула ніби з полегшенням: стільки років боялася назвати чоловіка Вікторовим ім’ям.

Розлучилися тихо-мирно. Петро навідував сина, підтримував матеріально. Олена не боронила, навітъ подружилася з новою пасією колишнього чоловіка.

Можливо, вона так би і провела решту життя, працюючи лікарем у поліклініці. Син уже  одружився. Олена збиралася няньчити внуків. Сліди Віктора вона загубила давним-давно. Відтоді, коли після їхньої останньої зустрічі він виїхав десь на заробітки.

…Того дня Олена повернулася з роботи втомлена. Увімкнула телевізор – трохи відпочине, перш ніж іти на кухню. На екрані розказували про людей складної долі: одиноких  стареньких, інвалідів, які мешкають в інтернаті. Місцева журналістка брала інтерв’ю. І раптом… Цей голос, ледь захриплий, з протяжним волинським «о»… Це обличчя, постаріле, але рідне і досі.

Сумнівів не виникало: журналістка спілкувалася з Віктором. З чоловіком, який після аварії залишився без обох ніг. Не зламався, а знайшов себе наперекір долі, створив у будинку-інтернаті ремонтну майстерню і… Далі Олена не слухала. Гарячково шукала ручку і папір, щоб записати адресу інтернату.

Наступного дня їхала туди. Пригадує, як зайшла до директора. Назвала Вікторове прізвище.

– Словом, я за чоловіком приїхала. Забрати додому, – не сказала – видихнула.

– Але ж Віктор Степанович – одинокий…

– Був одинокий, а тепер – ні, – заперечила директору, який геть не розумів, чого хоче ця незнайома жінка. І розплакалася.

Молодий керівник махнув рукою, мовляв, розбирайтеся самі. Бо його підопічний, Віктор Степанович, стверджує, що ніякої дружини у нього нема. Жінок у житті, чого гріха таїти, було немало, а тієї єдиної, справжньої – так і не знайшов.

…Олена простягнула чоловікові в інвалідному візку руки. Він тихо притиснув їх до грудей. Ніби і не було між ними майже тридцяти літ розлуки…

Довгими ночами вони виповідатимуть одне одному своє життя. Віктор – про те, як потрапив в аварію, як повернувся з-за кордону в Україну, щоб хоч так бути ближче до неї, «своєї» Оленки. Знав, що розлучилася з чоловіком, та подати вісточку про себе – не посмів.

Вона гладитиме посивіле волосся і зробить усе, щоб хоч тепер коханий чоловік був щасливий. Ось і зараз їде Олена до Києва, вичитала в одній з газет, що є у столиці фірма, яка виготовляє зручні протези. Хоче усе з’ясувати, а тоді повезти туди Віктора.

– Утім, він у мене і так молодець, – каже Олена Федорівна. – Навіть сам машину водить. А що, потепліє, і поїдемо у весільну подорож, у нас же її не було…

Моя попутниця усміхнулася. Мені також стало гарно на душі. Я думала про те, що любов, справжня, таки не старіє. Просто треба уміти захистити її від холодних дощів. Навіть тоді, коли нема парасольки…

Зіна КУШНІРУК.

Автор

Зіна Кушнірук

Редактор




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *