Перше кохання

Перше кохання

Після довгої затяжної зими нарешті завесніло. Рясний теплий дощ лагідно обливав довкілля, купав його, як мати дитину. І хоч небо було сірим і низьким, в повітрі впевнено витав дух весни. Він заполонював усі куточки і щілинки на землі, прокрадався до людськи душ і шепотів їм на вуха: «Весна, диво-весна настала, час любові, тріумф життя!»

Це все відчував Роман Якович, крокуючи бруківкою до своєї роботи, без парасолі, з розстібнутою курткою і дивним відчуттям у серці. Він, наче хлопчак, перестрибував калюжі і думав про свій фотоапарат, який забув вдома.

– Треба телефоном зробити кілька фотографій першого весняного дощу, – подумав.

Тільки-но дістав мобільник з кишені, як той задзвенів мелодією «Червоної рути».

– Хто б це міг бути? – глянув на невідомий номер.

Незнайомий жіночий голос просив про зустріч у редакції районного радіомовлення, директором якої працював Роман Якович. Давши жінці згоду, він забув про цей дзвінок, і прийшовши на роботу, поринув у свої звичні справи. А вже десь пополудні двері відчинила жіночка, років сімдесяти, з великою господарською сумкою.

– Я вам тут картопельки та бурячка принесла, – сказала якимось дивним голосом.

– Я, наче, не замовляв, – став перебирати в голові думки Роман Якович, але незнайомка продовжила:

– Це, щоб ви мені допомогли.

– Я слухаю вас. Якісь проблеми? – запитав Якович, знаючи, що зазвичай люди приходять до редакції зі скаргами та якимись негараздами.

– Та ні, – стиха мовила жінка і задумалася.

Щоб заповнити паузу Роман Якович запропонував:

– Давайте, для початку познайомимося. Мене …

–              Я знаю про вас все, – перервала його гостя. – Мене звуть Марія. Прошу вас, знайдіть моє перше кохання!

Роман Якович глянув на Марію і відзначив про себе її сиве волосся, зморшкувате обличчя, спрацьовані руки.

– А серце, напевно, у неї молоде, – подумав і сумовито посміхнувся.

– Ми любили одне одного без тями, але доля-злодійка вкрала його в мене, – почала свою сумну оповідку Марія.

Розповіла, що з Іваном вони розлучилися через його батьків, які не захотіли бідної невістки. Марія після цього невдало вийшла заміж. Не по любові, нічого доброго не вийшло, ото й розійшлися невдовзі. Народила доньку, тяжко працювала в колгоспі. Життя збігло за клопотами та роботою. Тепер одна-однісінька мешкає в убогій хатині і має заповітну мрію – знайти Івана, кохання усього її життя.

Роман Якович глянув на жінку і сказав:

– Ну, якщо тільки він живий, то питань немає.

Він любив таку роботу – щось досліджувати, когось шукати. Це додавало йому снаги і оптимізму. Він сам переживав ці події, ставши їх учасником, смакував життя, наче вишуканий напій.

…Автобус їхав дуже повільно, здавалося – вічність. Марія не могла дочекатися зустрічі. Вона підготувалася належно – вставила зуби, пофарбувала волосся, зробила манікюр, навіть мобільний телефон купила новішої моделі.

…Іван розхвилювався. Дзвінок про те, що його шукає Марія, застав чоловіка зненацька, добре, що дружини не було вдома. Довго думав, згадував юність, прокручував у голові своє життя. Діти дорослі, внуки – школярі, він – пенсіонер, дружина теж, правда на ринок ходить, городовину продає. Їй він ніколи не зраджував, хоча й особливої любові між ними не було. А тепер тим паче,  вивітрились стосунки, як парфуми «Шахразада», аромат яких він так любив.

Ноги самі його понесли до готелю. Забронював номер на три дні. Купив квіти, шампанське і цукерки, поспішив на автостанцію.

– Іванку!

– Маріє!

Більше він нічого не пам’ятає, тільки її очі, ті ж самі, що колись запали йому в душу. І бузок, його весняний хміль, що зводив з розуму, коли вони цілувалися під його розлогим кущем.

Іван глянув на годинник мобільного. Була третя година ночі. Дружина не телефонувала. Мабуть подумала, що він поїхав у село на цвинтарі прибирати перед святами. Іван вийшов на балкон. Глянув на нічне містечко. Воно спало, тільки поодинокі вогники магазинів розливали різноколірні вогні у навколишню тишу. Як гарно! Він ніколи цього не бачив, чи не помічав. А може, він ніколи не жив? Та жив, жив, бо ж діти є.

Що тепер буде? Як буде? Утім, треба подякувати Яковичу, якби не розшукав його, не був би він такий щасливий, – думки обсідали голову.

Прощалися Марія з Іваном не так, як на старості літ, а як тоді, в юності. Не назавжди. Домовилися зустрітися після свят, але вже в Марії. Їм хотілося довго жити і бути нарешті разом…

А через тиждень Марії не стало. Життя ніби внесло свої корективи, аби нікому на завдавати зайвих клопотів.

Залишила Марія цей грішний світ тиха і спокійна, умиротворена та щаслива. Її сонячно осявала усмішка першого кохання…

Раїса ОБШАРСЬКА. м. Чортків.

Loading...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->