Стрічка новин

Поки не пізно

гніздечко осінь

Марта аж зойкнула, коли почула від сина Дмитра, що той хоче одружитися зі своєю колишньою однокласницею Іриною. Чи Дмитро з глузду з’їхав? Після смерті чоловіка Марта й так заледве зводить кінці з кінцями. Сина у виші вчить, і взяти ще в хату ще одну бідосю – вона не може. Іра – сирота. Кілька років тому в автокатастрофі загинули її батьки і бабуся стала опікуном дівчинки, яка страждала вадою серця.

Сильний стрес підірвав ще більше здоров’я Іринки. Їй необхідна була операція, коштів на яку бабуся, звісно, не мала. Та світ, як кажуть, не без добрих людей. Коли священик виголосив у церкві про їх біду, люди зібрали гроші на операцію. Але хіба це означає, що Іра тепер абсолютно здорова?

І досі на обстеження періодично їздить, в лікарню лягає. А це – гроші, гроші, гроші… Тільки Дмитро чомусь цього не розуміє. Врешті, Марті хазяйка в домі потрібна, щоб і на господарстві, і на городі їй допомагала, онуків народила. А з Іриним здоров’ям, хтозна, чи можна їй народжувати…

«Та усе добре в Іринки, мамо. Вона навіть спортом стала займатися, на роботу в районну лікарню влаштувалася санітаркою, бо не хоче сидіти на плечах у бабусі», – скипів Дмитро. Але Марта не вгамовувалася: «Шукай іншу. Багату, перспективнішу. Ти – вродливий, вчений, балакучий – будь-яка дівчина про такого мріє!»

Після такої розмови з матір’ю Дмитро снував, як мара. Замикався у своїй кімнаті, не ходив до клубу. Він дуже кохав Іринку, та все ж мамині слова не йшли з голови, засіяли у душу сумніви. Усе життя возитися з хворою дружиною не побажаєш навіть ворогові. Та й без дітей життя собі він не уявляє. То, може, все-таки матір права?

Слід обов’язково поговорити з Ірою. Знає, це буде важко, дуже важко, але він мусить пересилити себе. Тим паче, уже сказав дівчині, що хоче одружитися з нею. І який біс його підштовхнув  ось так, знічев’я, не порадившись з матір’ю, белькнути про одруження? Гадав, канікули у виші – найкращий час для весілля, і ось маєш…

Весь тиждень Дмитро з тривогою чекав вихідних, коли Іра приїде з міста. Зустріне її на автобусній.

Дівчина, загледівши Дмитра через віконце автобуса, радісно усміхнулася, подала знак рукою. На очах усіх його поцілувала. «А що ж тут такого, Дмитрику? Скоро одружимося, тож нехай усі знають про нашу любов», – засміялася Іринка своїми милими ямочками.

Дмитро, затинаючись, мовив: «Нам слід поговорити, Іро. Здається, ми поспішаємо з одруженням. Розумієш, ти – хвора, точніше, ще не зовсім здорова. І заміжжя може тобі зашкодити, а я бажаю тобі тільки добра».

Іра не могла збагнути: що таке каже Дмитро? Хіба кохання комусь нашкодило? Поруч з ним вона, навпаки, чує у собі неймовірну силу й енергію, їй хочеться обійняти весь світ!

Вони йшли понад річкою, де часто зустрічалися. Ірі від почутого крутилася голова і переймало дихання, а Дмитро, мов заведений, строчив мамині слова: «…ти хворієш. Іро, тобі не слід виходити заміж…» Дівчина зблідла. Зупинилася. «Стій. Не проводжай мене далі. Я сама… Я усе зрозуміла…» – ледве мовила.

Бабуся, як могла, заспокоювала онуку. «Не плач, Іринко, яке це кохання, коли Дмитро хворобою тобі дорікає? В чому ж тут твоя вина? Не вартий він твоїх сліз, рідна моя».

З того дня Ірина дала собі слово: про хворобу думати не буде. Стане іншою, розкутішою, сміливішою, упевненою в собі. Обов’язково вчитися далі буде. Вперше у свої дев’ятнадцять вона завітала у перукарню. Зробила сучасну стрижку, макіяж. На роботі її не впізнали. «Ти вже виглядаєш на симпатичну лікарку, санітарочко», – зробила їй комплімент старша медсестра. – А як у тебе з атестатом?»

Іра зізналася, що не вступала нікуди, щоб не обтяжувати бабусю.          Атестат же у неї – блискучий. Тепер, коли вона має роботу, в хаті ремонт зробили, і новий одяг бабусі купила, а то в одному вбранні багато літ до церкви ходить…

Марта таки знайшла дружину для сина. Доньку своєї подруги. Дарма, що та на шість років старша за Дмитра, зате який особняк має! Здалеку ту красу видно! І власну машину вправно водить. Свати обіцяли й Дмитрові іномарку купити. І вродлива невісточка, і здорова. Не так, як Іра.

Утім, може, й гріх казати, але Марта полегшено зітхнула, коли довідалася, що бабуся Іри тяжко захворіла і перебралася до онуки в місто. За їх хатою сусіди наглядають. Іра з’являється щось оновити, освіжити на господарстві. Чим рідше будуть бачитися з Дмитром – тим ліпше, думала.

Невдовзі Господь забрав бабусю на небеса. Іра похоронила її біля батьків. Згодом продала хату. За рекомендацією головного лікаря вступила у медичну академію. Вдень йшла на навчання, вечорами – підзаробляла. Комусь масаж зробити, іншому – ін’єкції чи перев’язки. Вчилася здебільшого вночі. Так і жила у своїй однокімнатній «хрущівці», яку придбала на гроші за хату в селі.

Час збігав швидко. І ось вона знову прийшла на роботу в районну лікарню, де колись працювала санітаркою. Поступово завойовувала авторитет, як досвідчений фахівець. Тут і зустріла його, хірурга Василя Андрійовича. Його легка хода, іскристий погляд, теплий баритон зачарували її. Не хотіла вірити, що закохана до безтями, бо вмить зринули в пам’яті слова, які колись сказав їй Дмитро: вона перенесла операцію на серці, отож не створена для сім’ї. Дивно, що вона, як лікар, погоджувалася з цим. Але як пояснити це своєму серцю, яке, на щастя, тепер її не турбує, а болить іншим, солодким болем – болем кохання?

Вони зустрілися поглядами перед «п’ятихвилинкою». Потім їм разом із Василем Андрійовичем випало нічне чергування. «Поступає важка хвора. Передайте санітарам, щоб підготували місце в палаті», – звернувся він до Ірини. На ношах вона загледіла жовте набрякле обличчя якоїсь жінки. А ось й історія хвороби. Ірина передивляється дані і струм проймає її наскрізь – ця пацієнтка знайома їй, вона – мати Дмитра! І в лікарні вона буває часто. Страждає серцевою недостатністю та букетом сукупних болячок. Пересувається за допомогою милиць. Тепер стан жінки погіршився.

Іра підключала їй крапельницю, бо молоденька медсестричка ніяк не могла знайти вену. Сльози навернулися на очі: невже і її колись чекає таке каліцтво? Адже пані Марта не така вже й стара…

Її сльози помітив Василь Андрійович. Зупинив. Повів в ординаторську. Став допитуватися. Не відпустив, доки Іра не розповіла, чому плаче. Він слухав її уважно, не перебиваючи. Потім попросив принести усі її виписки. Іра послухала його. Не заперечила і тоді, коли Василь Андрійович повіз її на обстеження у сучасну столичну клініку. Тут, у районній лікарні, її визнали здоровою, але там, у Києві, досконаліше обстеження. Вона, як лікар, це добре знала і боялася почути у столиці щось погане.

Однак спеціалісти клініки підтвердили: вона – виздоровіла і вже давно могла створити сім’ю, народити дітей.

Василь ніжно пригорнув сяючу від радісної звістки Ірину. «Моя мати мріє про гарну невістку. І онуків бажає. Вийдеш за мене, Ірино?»

Колеги з роботи хвилювалися – з якою новиною приїдуть Ірина з Василем? Однак до гарної звістки додалася друга – Василь одружується з Іриною! Усі щиро раділи новоспеченій парі, вітали молодят. І лишень у куточку, біля вікна, опираючись на милиці, безутішно ридала жінка з красивим весняним іменем – Марта, до якої ніхто не приходив. Ні син – пияк, ні невістка, яка давно покинула їх і вийшла заміж за іноземця, так і не подарувавши Марті онуків. Вона чи не найбільше від усіх чекала на повернення Ірини. Щоб попросити у неї прощення. Доки ще може це зробити. Поки – не пізно…

Марія МАЛІЦЬКА.

 

Loading...
загрузка...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->