Стрічка новин

Помилка молодості

гніздечко

Люда з нетерпінням чекала вечора, щоб сповістити коханому чудову новину: вона – вагітна! Не могла повірити своєму щастю – це буде його і її дитина! Дарма, що Вадим одружений, Люда була упевнена – тепер він назавжди буде тільки її, адже не раз казав, що дружину свою не кохає.

Кому ще з її подруг, простих сільських дівчат, так пощастило, як їй? Вадим – Людин викладач. Він і квартиру їй найняв, і подарунки дорогі купляє, і з оцінками, завдяки йому, проблем у неї нема. «Ти лишень кохай мене, золотко моє, і все, що хочеш, у тебе буде», – не раз казав їй.

Сьогодні Люда з самого ранку метушиться. Причепурилась, поприбирала, торт спекла з такої нагоди. Хай побачить Вадим, яка гарна вона господиня.

Він уже телефонував. Запитував, чому вона не у виші? Може, захворіла? «Усе в мене добре. А чому вдома – дізнаєшся увечері. Отож, чекаю», – лукавим тоном у голосі сказала Людмила.

Вадим аж зблід, почувши новину, якої не чекав. О, ні! Не має права. Вона молода. Пологи зіпсують її красу. Та й кар’єра його постраждає. Сім’я дізнається, що тоді буде? «Ось візьми. Забирай усе. Тут і на аборт вистачить, і на так звану моральну шкоду», – кинув на стіл гаманець.

Люда ніби прикипіла до стільця. Не вірила, що усі ці страшні слова чує від людини, якою жила, дихала, снила. Адже Вадим завжди був такий милий, уважний до неї! Запевняв, що ще нікого так сильно не кохав, як її. «Забирай ті кляті гроші! Більше нічого не хочу від тебе!» – її трясло, як у пропасниці. Заледве дійшла до дверей, залишивши їх відчиненими. Вадим зрозумів – його проганяють!

Наступного дня перебралася до подруги, а через тиждень залишила виш і поїхала додому. Мати, вислухавши, спочатку лаяла, совістила, а потім безутішно заплакала. «У нашій родині не було байстрюків. Який сором! Що люди скажуть?» Одразу зателефонувала рідній сестрі Світлані, яка була жіночим лікарем і жила у сусідній області. Може, ще не пізно зарадити їх біді? «Це – не телефонна розмова, я приїду», – відповіла Світлана.

Люда навіть дихати голосніше боялася, коли мати з тіткою зачинилися в сусідній кімнаті, обговорюючи вихід із ситуації. Розмовляли довго, пошепки.  Тільки раз-по-раз чулося голосіння  матері.

Врешті покликали Люду. Світлана Павлівна почала з того, що Люда вже і сама знала: перший аборт може мати плачевні наслідки і вона більше ніколи не буде мати дітей. Про свою вагітність нехай нікому не розказує. Через місяць-другий переїде до неї. Там і народить. Тим часом тут Оксана, її матір, зімітує вагітність і вийде так, начебто не Люда, а вона народила. І після сорока стають мамами. Головне, щоб Люда погодилася, а про все решту подбає Світлана Павлівна. Звісно, справа ця ризикована і непроста, але гадає, що з її зв’язками усе вийде.

Одного теплого дня, коли у повітрі снували лоскітливі павутинки бабиного літа, Люда народила дівчинку. Звісно, пологи приймала Світлана Павлівна з «надійною акушеркою». Люду помістили в іншу палату, а годувати доньку віддавали іншій жінці, в якої було вдосталь молока.

Світлана, як досвідчений фахівець, знала, що іноді, навіть коли мати відмовляється від дитини, приклавши її до грудей, змінювала своє рішення. А тут, коли племінниця й так страждала від їхньої ідеї, ліпше не показувати їй немовля.

Після пологів Люда залишилася у тітки. Малу Ілонку, саме так вона забажала назвати дівчинку, забрала мати, яка врешті позбулася підставного живота. Дехто співчував жінці – нелегко буде Оксані з її малям у її сорок три, дехто заспокоював: виросте, потіху на старості матимеш. Он Людка, як поїхала в місто на навчання, так і забула про матір. Може, заміж там вийшла?..

Оксана сумно підтакувала…

Світлана Павлівна усіляко вговорювала племінницю пожити у неї, хоч Люді нестерпно важко було усвідомлення того, що без неї підростає її рідна кровиночка, якій, була упевнена, ніхто її не замінить. Щодня по кілька разів телефонувала мамі: як Ілонка, чому плаче, чи не захворіла? О, як шкодувала вона, що погодилася на тітчину пропозицію! Якось сказала їй про це. Ту аж пересмикнуло: «Що сталося, того уже не змінити. Гадаєш, усе так просто було? Шукай собі пару і народи ще. Звикай до думки, що Ілонка не донька тобі, а сестра». Щоб якось розрадити Людмилу, пообіцяла заповісти їй усе своє майно, оскільки, окрім сестри і племінниці, більше нікого з рідних не мала.

Вона уже зжилася з Людою, звикла до неї. Підшукала їй роботу на фірмі.

Час спливав. Люді стало подобатися міське життя, у село тепер не спішила. Справді, тітка має рацію: що робити їй там? Ілонка Оксану матір’ю називає і гріх ворушити спокій дівчинки. А тут у неї – гарний дім, достаток, робота. І добра, мила тітонька, яка усіляко догоджає Люді, бо бачить у ній свою опору на старості. Люда не раз дивувалася, чому тітка така гарна, вчена, переживши зраду коханого, більше так і не виходила заміж?

Якось Люда затрималася на роботі. На порозі став її шеф Антон Петрович. Високий, статний сорокарічний чоловік, він подобався не одній жінці, але й досі був не одружений.

«Може, коньяку трішки, Людочко? Робота, як кажуть, не вовк. Тим паче, ви її уже завершили. В мене теж день був напруженим, обом нам слід розслабитися».

Спиртне розвеселило Люду, зняло втому. Їй хотілося, щоб цей вечір ще довго не закінчувався. «Ти така вродлива, ніжна, Людо. Чому ж нареченого нема? Чи, може, я про щось не знаю?» – він взяв у свою руку її тремтячу долоню. «Не подобаюся я нікому, Антоне Петровичу. Не сучасна я, мабуть», – відповіла Люда.

Шеф долив коньячку. Перевів мову про себе. Йому, мовляв, теж не щастить. У дитинстві тяжко захворів. Це позначилося на його чоловічому здоров’ї. Кожна жінка хоче народити, а він, на жаль, не може подарувати таке щастя. «От ти, хотіла б такого, як я?» – якось несподівано відкрився. Як дитину, погладив Люду по голові. Його погляд такий ніжний… І Люда, несподівано для себе самої, мовила: «Хотіла б». Її обличчя палало, а серце стало битися сильніше…

Згодом Антон Петрович знайшов причину, щоб залишити її після роботи. Потім запросив додому. Люда літала від щастя. Та його затьмарило несподіване горе. Матір сапала на городі, як влучила блискавка. Впала нерухомо на бадилля, допоки збіглися сусіди, які почули переляканий крик Ілонки.

Люда не могла повірити, що матері більше нема. Картала себе, що не допомагала їй з Ілонкою. Вирішила, що саме тепер настав час розказати Антону про доньку. Хай-но Ілонка оговтається від горя і побуде ще біля батька, а потім вона забере її. «Ти ж знала, як я страждаю, що не можу мати дітей. Чому ж не розповіла про Ілонку? Твоя дочка – і моя теж, розумієш?» – сказав Антон.

Батько ж тим часом не довго сумував за матір’ю. Привів додому іншу жінку, яка встановила тут свої правила, знущалася з Ілонки. Батько сильно запив й Ілонка потрапила в дитячий будинок. Коли Люда приїхала за донькою, не могла повірити в це. Накинулася на мачуху з кулаками, допитувалася, де поділи Ілонку? Батько, який ледве стояв на ногах, п’яним голосом сказав: «Нічого не знаю. Затіяла колись дурницю – тепер роби, що хочеш». «Не плач, я разом з тобою поїду у дитбудинок», – заспокоював її Антон.

…Директор дитячого будинку уважно вислухав Людмилу. Подякував за гостинці для дітей. Схиливши голову, сказав: «На жаль, ви запізнилися. Ілонку забрав рідний батько. На підтвердження істини – проводилося дослідження ДНК. У них із дружиною померла єдина донька. Помилка молодості тепер просвітлила їх життя.

Люді стало зле. Вадим? Але звідки він дізнався про Ілонку?

Антон підводить її до вікна, подає воду. Напружену тишу порушує дріботіння малих ноженят. Перед ними, мов у казці, з’являється кучерявенька, синьоока дівчинка. З родимкою біля вушка, як в Антона. «Ви по мене приїхали? Ви – мої тато і мама? Я так вас чекала!» Дівчинка простягає до Антона рученята. Він розгублено дивиться на Люду. «Це – доля. Завтра занесемо заяву на одруження. І заберемо цю дівчинку. Правда, Людо?»

«Правда, Антончику…»

Марія Маліцька

м. Теребовля

Loading...
загрузка...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->