Потаємні надії батька

Потаємні надії батька

Ніжні промені весняного сонечка грайливо переливалися на світлих стінах храму, вкриваючи їх легкою позолотою. Усміхнений ранок, вмитий чистими росами, урочисто зустрічав людей на порозі святині і ласкаво запрошував у святково прибране приміщення.

Люди, весело усміхаючись, проходили між рядами і розсідалися на лавах. Прихожани тихо гомоніли, очікуючи молоду пару, яка в той день мала шлюбувати у храмі, даючи обітницю вір­ності.

Служитель, котрий мав звершувати обряд вінчання, зі свого місця уважно спостерігав за людьми, що наповнювали церкву. Він намагався вловити їхній настрій, відчути їх почуття й переживання. Та мимоволі його погляд, з ледь помітними для сторонніх іскорками суму, знову й знову зупинявся на тому ряду, де сиділа його дружина з маленькою незрячою донечкою. Крихітка притулилася до мами, а та, ніжно пестячи світлі пасма доньчиного волосся, щось тихо нашіптувала їй на вушко. «Знову відтворює для нашого янголятка картину оточуючого середовища», – з гіркуватим щемом у серці подумав служитель і, обійнявши теплим поглядом своїх найдорожчих у світі кровинок, продовжив спостерігати за прихожанами в храмі.

Раптом хтось навстіж одчинив важкі дубові двері і на порозі, злегка спираючись на надійну натруджену руку батька, з’явилася винуватиця урочистостей – незвичайної вроди наречена. Сонячні промінці заплуталися у складках її ніжно-білого плаття, додаючи дівчині ще більшої чарівності і якогось незбагненного таємничого сяйва, яке, наче випромінювалося з глибин її чистої юної душі. Обережно ступаючи, батько з урочистим піднесенням, гордістю та неприхованою радістю вів свою доньку до вівтаря, щоб від сьогодні вручити її в руки молодого обранця.

Усміхаючись, з легкою задумою на обличчі, служитель ішов назустріч молодим людям. Ледь помітним поглядом знову обійняв дружину і донечку. Мимоволі болюче запитання, яке він старанно ховав від світу на денці серця, спливло у його голові: чи поведе він коли-небудь через роки свою незрячу донечку до вівтаря?

Запитання так і залишилося без відповіді. Лише грайливі сонячні промінчики обціловували покриті першою памороззю сивини скроні служителя, немов намагалися обігріти його, зболену переживаннями, душу і вселити бодай ледь жевріючий промінчик надії. Адже кожен з нас все-таки створений для щастя!

Оксана ҐУДЗЬ. с. Огризківці Лановецького району.

Автор




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *