Стрічка новин

Ректор ТНЕУ Андрій Крисоватий: «Я б хотів, щоб наші можновладці не вбивали віру українців у свою державу»

«Наш ДЕНЬ» започатковує рубрику «Стиль життя», де відомі люди краю відверто відповідатимуть на запитання про життя, роботу й особисте, про те, як вони стали тими, ким є.  Сьогодні у нас в гостях ректор Тернопільського національного економічного університету, доктор економічних наук, професор Андрій Ігорович Крисоватий.

З   батьком.

З батьком…

– Ви побували більш, як у 40 країнах світу. А якби не жили в Україні, то де б хотіли оселитися і чому?

– Я б хотів жити тільки в Україні. Для себе це давно усвідомив. Більше двох місяців перебував у США – мені неважко було призвичаїтися і знайти там себе. Однак дякую  батькам, які привили любов до України – до свого, рідного. Тут ми маємо коріння, черпаємо від землі енергію, яка дає можливість рухатися далі. Коли я в дитинстві вперше почув у церкві про Святу Трійцю, багато роздумував про це. Тепер я для себе усвідомлюю: у кожній людині повинна бути трійця: тіло, душа і дух. Тіло – фізичне. Душа і дух – ніби одне і теж. Але ні.  Душа – це ідея, а дух – це стержень. Іван Франко сказав дуже гарні слова: «Рушійними силами суспільного прогресу є дух, наука, думка й воля». Саме цей дух і є стержнем, що тримає на Батьківщині. У нас з дружиною було немало можливостей виїхати за кордон, але сімейні традиції, дух українства тримає нас тут. Я зумів себе реалізувати в Україні, дякуючи батьківським настановам, знанням, які я здобув в українському виші.

– Однак Ви рекомендуєте своїм студентам повчитися ще і за кордоном.

– Так, адже це чудова можливість здобути нові знання, набути цікавого досвіду. Але першу вищу освіту я наполегливо раджу здобувати саме в Україні. Все, чому студенти навчилися у нас, можна ефективно трансформувати у щось нове – те, що є у Європі чи Америці, а повернувшись, –  дієво реалізувати в Україні. Я також після закінчення навчання у  нашому виші проходив стажування в університетах Австрії, Нідерландів, Німеччини.

Я б хотів, щоб наші можновладці не вбивали віру українців у свою державу. Потрібно бути справжнім патріотом, адже національна ідея тримає нас на рідній землі.

Без сумніву – ми не можемо засуджувати тих, хто поїхав. Хтось подався за кордон, щоб вижити, хтось – реалізувати себе. Однак я не вірю, що вони не сумують за Україною. Можливо, не сумують за реаліями сьогодення, але от за родинним теплом… Неодноразово бував у гостях закордоном – нас приймали без особливих емоцій. А у рідній державі –  родина, друзі, знайомі завжди зустрічають з радістю! Переконаний, що родинні зв’язки забезпечують віру в те, що у нас є майбутнє.

– Ви так тепло сказали про батьків, духовні зв’язки. Ви родом…

– Із села Кошляки Підволочиського району. В моєму кабінеті є картина – намальована батьківська хата, криниця… Я виріс у селі, де устрій тамтешнього життя дав можливість усвідомити відповідальність за кожен крок. Мені доручали годувати кроликів, пасти корову чи робити щось інше і, водночас, ніхто не перевіряв, чи виконав я це. Разом з тим було усвідомлення, що це потрібно зробити. Це своєрідний принцип свободи, який закладений у нас з дитинства. Бо що таке свобода і чим вона відрізняється від анархії? Свобода – це усвідомлена необхідність. Я можу вийти на вулицю, подихати повітрям, але при цьому я не можу розштовхати усіх. Наша свобода закінчується там, де починається свобода іншого. Яким чином поділити цю свободу, коли ти член суспільства? Потрібно навчитися співіснувати.

Минулого року я запропонував включити до навчальних програм нову дисципліну – «Ділові комунікації». Кожен бізнесмен обов’язково повинен уміти комунікувати. Це – для економістів, а для усіх інших – «Соціокомунікація». Адже ми повинні знати, як ефективно реалізувати себе у колективі. Якщо кожен навчиться бути особистістю, індивідуальністю й разом з тим пам’ятатиме, що є елементом структури, тоді буде все гаразд. Я нещодавно прочитав книгу «Чому нації занепадають». Кілька речень до теми: «Оскільки інститути впливають на поведінку і стимули в реальному житті, вони визначають успіх чи поразку нації. Індивідуальні здібності є важливими на кожному суспільному рівні. Однак і це потребує інституційної структури єднань…». Тобто, треба поважати кожного як індивідума, але, разом з тим, треба індивідуму навчитися жити у суспільстві.

– Ви очолюєте університет, де навчаються тисячі студентів. І де також здобували освіту Ви…

– І моя мама, яка працювала головним бухгалтером більше трьох десятків років, теж навчалася тут. І дружина, і син, і невістка. Саме тут, у стінах університету, я зустрів свою кохану дружину. Син також зустрівся тут із своєю половинкою.

 – Яким Ви були студентом?

– Дуже активним: поєднував навчання з громадською роботою. Моя майбутня дружина – також. Ми обоє були відмінниками. Я отримував іменну стипендію, тоді це були великі гроші – 100 рублів, Оксана – ще вищу, 120 рублів. Після третього курсу ми одружилися. На перші зекономлені гроші купили меблі до кімнати у студентському гуртожитку. А ще ми багато подорожували Україною – відвідували різні мистецькі заходи.

До чого я веду? Молоді люди не повинні замикатися у собі. Я завжди, звертаючись до студентів, раджу їм намагатися жити гармонійно. Студентське життя – це не тільки аудиторія. Це гуртожиток, громадська робота, дозвілля, без сумніву спорт, мистецтво. Головне, навчитися правильно розподілити свій час.

З родиною.

– Ваші дружина, син працюють також у ТНЕУ?

– Ні. Дружина – приватний підприємець. Син також має власний бізнес, хоча й захистив кандидатську дисертацію. З 19 років він став повністю самостійним і фінансово незалежним. Зараз Ігорю – 27. У нас є донечка – Ліля-Марія, вона одинадцятикласниця. Тішуся, що діти знають іноземні мови – це допомагає як у бізнесі, так і під час подорожей за кордоном. Радію і тому, що син з невісткою Катею або, як ми її називаємо, другою донечкою, уже подарували нам двох онуків. Євочці – 4,5 роки, а Максимкові лише 4 місяці.

– Кажуть: колись було легше жити, стабільніше…

– Кожна епоха має свої переваги. Потрібно вчитися знайти свою нішу. Хтось мудро відзначив, що часи, у яких живемо, не вибирають – у них народжуються, живуть і помирають. Інтегруйся у реальну можливість сьогодення, не сумуй за вчорашнім і не покладай великі надії на завтрашнє, – кредо нашого університету. Однак, базуючись на сьогоденні, ми впевнено крокуємо у майбутнє.

– Ваш університет – величезна структура з філіалами, інститутами. А що входить в традиційний день ректора?

– Кожен день не схожий на інший. Зазвичай о 8.30 год. я уже в університеті. На роботу, з Петрикова, де живемо, ходжу пішки. Дорогою можна зустріти друзів, студентів, поспілкуватися. Заходжу у корпуси, дивлюся як триває навчальний процес чи як здійснюються ремонтні роботи.

До слова, нещодавно інформаційна служба Webometrics оновила світовий рейтинг навчальних закладів, який формується на основі аналізу корпоративного показника їх цитованості системою Google Scholar. Згідно з оприлюдненим  рейтингом Тернопільський національний економічний університет займає 2505 місце у світовому рейтингу, у той же час серед українських вишів ми посідаємо 14 позицію. Зауважу, що загалом до рейтингу включено лише 84 українських навчальних заклади. Також за даними Центру досліджень соціальних комунікацій опубліковано ТОП-20 установ за кількістю бібліометричних портретів учених в проекті «Бібліометрика української науки». Мені дуже приємно, що ТНЕУ посідає друге місце у цьому рейтингу.

Я завжди говорю студентам, що вони навчаються у найкращому виші. Запитують: «А чому він найкращий?». На що відповідаю: тому що це був ваш вибір. Молоді треба додавати впевненості. І викладачам наголошую: ви повинні дати можливість студенту повірити, що він живе у найкращому місті, у найкращій державі, навчається в найкращому виші.

– А чим Ви найбільше пишаєтеся у своєму навчальному закладі?

– Мені важко виокремити щось одне. Вищий навчальний заклад – це багатогранний комплекс, який поєднує навчання, науку, культуру, виховання, спорт. Нещодавно ми повернулися з ХХVІІІ Всесвітньої зимової Універсіади, яка відбувалася у Казахстані – у складі української делегації були студенти ТНЕУ. Наші художні колективи є лауреатами багатьох міжнародних і всеукраїнських фестивалів, конкурсів. За час мого перебування на посаді ректора в університеті у чотири рази збільшено державне замовлення з фінансування наукових розробок. Це – вагомий результат.

– Чи є місце на землі, куди б Вам завжди хотілося повернутися? Де Ви по-справжньому відчуваєте себе щасливим?

– Завжди хочеться повертатися у сім’ю, де тебе чекають і розуміють дружина, діти,  де дзвенить сміх онуків. На жаль, давно відійшла у Вічність моя мама. Батько проживає у нашій хаті у селі. Туди теж завжди хочеться приїхати, щоб вкотре почути мудрі батькові слова: «Сину, роби у житті так, як би ти хотів, щоб люди робили для тебе». Це – моє життєве кредо. Моя мала Батьківщина – це потужна енергетика. Там цілюща вода зі старої криниці, яка ніколи не була відокремлена від дороги. Перехожі завжди можуть зупинитися й напитися холодної водички. Така була батькова настанова – не можна відокремлювати криницю від людей, бо це не тільки твоє, це – Богом дане. Цієї народної мудрості й справедливості потрібно навчитися нашим можновладцям, які вважають, що нафта – це їхнє, земля, газ – це їхнє. Ні, це Богом дане багатство, яке належить нашому українському народові.

Зіна Кушнірук

Головний редактор, Заслужений журналіст України

Loading...
загрузка...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->