Знайомтесь: Петро Васильович ІЛІЩУК, директор приватного акціонерного товариства «Мшанецьке» на Теребовлянщині. Заслужений працівник сільського господарства. Людина, закохана у землю. Хлібороб у дещо нині призабутому сенсі цього слова. Бо навіть на маленькій Тернопільщині землею, трапляється, розпоряджаються заїжджі олігархи з іноземним капіталом. Або ж свої, новонароджені латифундисти, які, забравши в оренду людські паї, «видушують» із землі останні соки. Про Іліщука кажуть: після нього ще років десять можна сіяти і збирати врожаї, нічого не вкладаючи у землю. А ще Петро Васильович пише вірші. Отож, про поле і рифми, прозу і поезію життя.
– Хоч десять років після закінчення сільськогосподарського інституту я працював головним агроном у рідному буковинському краї. А потім, у 1983-у, мені запропонували піти у Мшанець директором тодішнього радгоспу. Відтоді все моє життя – на Тернопільщині.
– Це теж був певний досвід. Жаль тільки, що у 1995, коли знову повернувся у Мшанець, цей досвід треба було застосовувати по-новому. Пригадуєте, тоді саме розвалювали колгоспи, розкрадали, що могли. Подібна доля не оминула і цього села. Я прийшов восени, у жовтні. Було зорано лише сто гектарів поля і засіяно триста гектарів пшениці. Не вистачало солярки. Та з Божою допомогою і людей потиху почали працювати. Були дуже складні часи, бандити різні приїжджали за «даниною». Є що згадати. Знищувати легко, будувати тяжко. Потім повіддавали паї, а чим люди мали їх обробляти? Жаль, що держава і досі не повернулася обличчям до села. Законів чітких нема. Селяни, переважно жінки, світами роз’їхалися. А чоловіки без роботи спиваються тут. Власне, це біда України. Зараз багато чого списують на війну. Але ж ми всі допомагаємо подолати це лихо. З господарства віддали КамАЗа – це 600 тисяч гривень. Допомагаємо також продовольством, придбали амуніцію та одяг для хлопців, які пішли служити в АТО. Але потрібно ще й творити державу. На державному рівні прийняти, насамперед, відповідні закони, а не пускати багато чого на самоплив. Це особливо відчувається в сільському господарстві, де невеликі підприємства сплачують більші податки, ніж великі агрохолдинги.
– У моєму житті був дуже складний період, коли я важко захворів. Тоді багато чого переосмислив. Я навчився дякувати Богу. За гарний врожай і за те, що дає мені сили ростити його, робити у житті щось добре. Цього року була дуже жорстока засуха. У наших краях майже не йшли дощі. А в природі має бути все збалансовано. Насіння хороше, технологія вирощування – теж. Не вистачало вологи. І все-таки ми зібрали хороший урожай зернових. Окремі поля дали навіть по 84 центнери на круг. У середньому маємо 60 центнерів з гектара. Звичайно, очікували більшого. Але і цей зібраний врожай дає можливість нормально господарювати далі, не залазити у кредити.
– Жителів Мшанця і Кобиловолок. Загалом трошки більше двох тисяч гектарів. Ми – класичне господарство. 50 відсотків у структурі складають зернові. 25-30 відсотків – технічні культури: цукровий буряк, ріпак, соя. Решта – кормові, адже тримаємо худобу. Головне – не виснажувати землю, зберегти родючість. За рахунок розумної сівозміни можна збільшити врожай. До землі треба ставитися як до людини – з повагою, виважено і мудро.
– У нашому господарстві працює 120-130 людей. Взимку – трошки менше. Крім поля, люди працюють на фермі. Тримаємо худобу, у тому числі 350 корів, продаємо молоко. З людьми розраховуємося вчасно, податки державі платимо справно. Назву цифри: минулого року ми виплатили 4,8 мільйона гривень зарплати своїм працівникам і більше 3,2 мільйона сплатили податків. Якого ще треба державного підходу? Кожен повинен, вважаю, робити справу на совість. Як я уже казав, у нас класичне господарство, яке працює у гарних батьківських традиціях. Згадайте, як колись газдували у селі. Тримали корову-годувальницю, коня, як робочу силу, вівці – можна було ще й шкарпетки зв’язати. Гноєм удобрювали поле, а не одними хімікатами, як дехто тепер. Так, люди жили бідно, але впевнено. Зараз справді один з найболючіших моментів – незайнятість населення. І на селі, і в місті. Більшість кинулися у торгівлю: купи-продай. Про власне виробництво не дбаємо. Хоча є критичний імпорт: що мусимо купити, а є те, що можемо і повинні виробляти самі. Тоді і вітчизняний бізнес буде розвиватися, і люди матимуть роботу. Але, очевидно, українським чиновникам – це невигідно.
– То справді враження і думки. Про землю, людські цінності, про те, що найбільше люблю у цьому незбагненному і прекрасному світі. Про те, що зустрілося у житті… Ці вірші упорядкував мій товариш, односельчанин і однокласник, член Національної спілки письменників України, Заслужений працівник культури, директор Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк.
– Люблю подивитися нові місця, подорожувати. Взимку їду на лижі в гори. Там – завжди нові враження, емоції. Чи уявіть Карпати навесні, коли розцвітають крокуси? П’ять гектарів дивовижної краси. Люблю також гарних людей. Спілкуватися з молоддю – у нас є життєвий досвід, у них – цікаві ідеї та енергія. Я за натурою холерик, тож полювання чи рибалка – не для мене.
– Дурних вказівок. Найстрашніше, коли доводиться їх виконувати.
– Якщо і так, то ці канікули дуже короткі. Земля не любить довгих «вихідних». А взагалі, серпень для мене – особливий місяць. Цього місяця я народився, у серпні ми побралися з дружиною. Уже 44 роки разом. Маємо двох синів, двох онуків. Сподіваємося ще на поповнення родини. Є радість, є для чого жити…
Хочеться життєвого літа
Прекрасний вік,
Коли у радість жити,
Як рідне поле – це снаги порив.
Вітаючи тебе,
Цвітуть волошки в житі –
Окраса поля літньої пори.
Нехай не поспішає
Замість літа осінь,
Хай радісною хвилею
Колосяться хліба.
На жаль, життєвий вік –
Мов тіні досвід:
Заходить сонце –
І нема. Журба…
На жаль, нема від віку ліку…
Проте, якщо з велінням часу
Нам жити в злагоді вдалося,
То, власне, вік і є уже той лік,
Аби замислене збулося.Зустріч весни
З ласкавим променем весни
Казковий пролісок-провісник
Дарує всім нам радість для снаги
Й красу свою з часів одвічних.
Поля прокинуться від спокою та сну,
Зазеленіє і пшениця, й жито.
Спів жайвора всіх сколихне,
Як поклик – у поля творити.
Вдихну повітря, як нектар полів,
Вдивляючись у вись небесну.
Вечірнім плином журавлі
Несуть нам радість, красну весну.
Як хлібороб виходжу в поле на світанку,
Йому поклони щирі та земні.
Палітра квітів нагадала вишиванку,
Котру з любов’ю мама вишила мені.
День у рідному селі
Юнацький спогад:
Скошені трави на покоси,
Від пахощів хмеліє голова.
Зволожували ноги босі
Ранні роси –
Безцінні ліки рідного села.
Чудова босонога юність.
І тільки спогад
Повертає в ту красу.
Чарівний, ніжний погляд
Юної горянки…
З ромашками, вплетеними в косу.Петро ІЛІЩУК.
