Трішки хриплуватий голос. Розважливі фрази. Біль в очах. Сльози при спогадах про хлопців з Небесної сотні. Вдячність знайомим і незнайомим людям за допомогу Майдану. Душа, стривожена від побаченого й пережитого… Марію, веселе, сонячне дівчатко, я знаю майже від народження. Як же змінили її дні й ночі, прожиті у палаючому серці української столиці!
Марія НІКОЛАЙЧУК,тернополянка, студенка Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту імені Тараса Шевченка, провела на Майдані близько трьох місяців. Мама Анна довго про це не знала. Стало відомо, що донька – волонтер Майдану – випадково, незадовго до перемоги.
Уперше Марія поїхала до Києва першого грудня. На день повернулася додому. Але вирішила: повинна їхати назад.
– Я зрозуміла, що мушу бути на Майдані. Зібрала необхідні речі. Приїхала до Києва. Зареєструвалася у КМДА. Один із активістів Майдану сказав: «У мене сьогодні день народження. Зробіть мені подарунок». Це був сотник першої сотні «Львівська брама». Він запросив до штабу. Там я була майже два тижні. Ось такий «подарунок»… Вражав величезний потік людей, які бажали внести свою лепту у Майдан. Старенькі бабусі ділилися закрутками. Маленькі діти – своїми іграшками. Приїжджали багаті люди на «Феррарі» та інших дорогих автівках і запитували, що потрібно. Кияни несли гори харчів…
– Грудневі морози… Люди просили Бога, аби послав теплішу погоду. Маріє, як ти пережила ці холоди?
– Я нарізала ковбасу і моя рука примерзала до того харчу. Щоб зігріти руки, прикладали іхтіолову мазь. Однієї бочки не вистачало, аби всі могли грітися.
Потім поїхала додому, бо почалася сесія. Під час сесії був штурм на Грушевського. Тоді вбили Сергія Нігояна. Я знала його, спілкувала з ним. Це був дуже добрий, простий хлопець. Постійно усміхався, підбадьорував усіх. Коли дізналася, що Сергія не стало, здалося, на якусь мить зупинився світ. Душа кричала, а слів не було.
– Після сесії повернулася назад у «Львівську браму»?
– Ні, потому я була у 31-й сотні «Західні леви». Ми розташовувалися в Українському домі, у виставковій залі. Спали на підлозі. Нас «жило» у цій залі майже сімдесят осіб. Я працювала на кухні. Мене призначили завідуючою кухні. Важко порахувати, скільки бутербродів ми робили протягом зміни. Це був конвеєр. Підноси не порожніли… Найбільше смакували бутерброди з шинкою і сиром. А ще готували кашу і макарони. З чернігівської польової кухні приносили супи у термобідонах. А скільки сала було на нашому складі! Його несли всі. Здавалося, цим салом можна було нагодувати мільйонне місто.
Люди приносили й готові страви: каші, борщі, пельмені, вареники… Чимало страв присилали київські ресторани і кафе. Хлопці, звідти, де палили шини, приходили чорні від сажі, втомлені й голодні. Але й були люди, які просто приходили безкоштовно поїсти – не активісти Майдану. Ми харчували всіх.
– Дівчат і жінок чоловіки-майданівці шанували, оберігали…
– Так. На Майдані і в Українському домі, зокрема, було багато чоловіків. До нас ставилися чудово, з повагою. Власне, я не чула жодного непристойного жарту. А на День Валентина дівчатам принесли оберемки тюльпанів. Пам’ятатиму ці квіти все життя. Такі гарні, з ледь відчутним запахом миру і спокою…
– Ти розуміла, що Майдан – це, фактично, війна. Це – страшно…
– Я була на Майдані під час штурмів. Спершу був страх. А потім… напевно, звикла. Коли повідомляли про можливий штурм, на мене одягали бронежилет, у якому почувала себе, наче тост у тостері. Ця «одяганка» важила п’ятнадцять кілограмів. І каску. Вірила: це спорядження захистить. У приміщенні Українського дому траплялися вибухи: рвалися димові й сльозогінні гранати. Я знаходилась на другому поверсі, а гранати рвалися на першому. Дим піднімався наверх. Намочувала ганчірку, щоб легше було дихати. І дуже хвилювалася за хлопців, чоловіків. Вони були для мене, як брати, батьки.
З іншими дівчатами я підпільно ходила на передову. Горіли шини. За десять метрів стояли силовики. Дівчатам суворо забороняли туди йти. Але… Одного разу нас «вирахували» – одна з дівчат кашлянула. Ми швиденько повернулися, скинули камуфляжний одяг, балаклави. Проте сотник мені сказав: «Думаєш, якщо волосся розпустила, то я не бачу, що на передовій була? Подивися на себе в дзеркало». Ми забули вмитися і частини обличчя, які були відкриті, залишилися в копоті.
– Маріє, куди пропав твій дзвінкий голос?
– Ми носили хлопцям на Грушевського і на «Висоту» бутерброди, чай, борщ. Якось принесли їжу напередодні штурму. Хтось із силовиків кинув гранату. Вона впала за два метри від мене. Мене накрили пледом і вивели звідти. Коли повернулася в Український дім, відчула, що важко ковтати. Думала – це застуда. А це були опіки горла від вибуху гранати. Після цього випадку пробула на Майдані ще п’ять днів. У мене трималася температура 39 градусів. Одного ж дня прийла до медчастини, поміряла температуру, а вона вже сягала 39,8. Медсестра сказала: потрібно в госпіталь. Мені поклали оцтові пов’язки, вкололи антибіотик. Це було 17 лютого.
Перед тим, як розстріляли Небесну сотню, мені приснився пісок. Чорна лавина піску. Подумала: має статися щось недобре. Поділилася своєю тривогою з хлопцями. А вони заспокоїли, мовляв, вже все майже закінчилося. Розбираємо барикаду. Робимо проїзд. Ніхто й гадки не мав, що невдовзі загине стільки людей.
18 лютого почувала себе дуже погано. Зателефонувала мама. Вона вже знала, що я була Майдані. Але не знала, що я там саме у ці дні. Думала, я в Кременці. Перед цим мама дуже просила, аби я не їхала до Києва. Наче, щось відчувала.
Цього ж дня я передала обов’язки завкухнею і поїхала додому. А вночі почався штурм… Мені зателефонували і сказали, що захопили Український дім. І що загинули хлопці, яких я знала. Дехто із знайомих отримав серйозні поранення… Я плакала. Почалася істерика… Загинули хлопці з Львівщини, з моєї першої сотні. І наші тернополяни. Я добре знала Устима Голоднюка, Сашка Капіноса. Сашко був у «Волинській сотні», яка розташовувалася напроти нашої кухні.
Я відчувала вину, що мене там нема. Хвилювалася, чи хлопці під час штурму в бронежелетах, чи не голодні. Коли розстрілювали майданівців, звинувачувала себе, що комусь не піднесла бронежилет… Це почуття вини ще не минуло…
– Майдан сниться?
– Раніше снився часто. Сни були тривожні. Будили і не давали спати. Теперішні сни – розмиті. Але тривоги в них ще є багато.
– І все-таки, що тримало тебе, Маріє, у вогненному серці столиці?
– Багато разів запитували, чому я тут. Не знала, що відповісти. Можливо, це обов’язок. Можливо, відчуття того, що не я була потрібна Майдану, а Майдан був потрібний мені. Для мене Майдан асоціюється з хлопцями, які загинули. До речі, місяць я жила також у Будинку профспілок. На восьмому поверсі. Це був «тернопільський» поверх. Він повністю згорів. І люди…
Їздила на Майдан, коли було 40 днів після загибелі Небесної сотні. Це важко… Пам’ять прокручувала все у зворотньому боці. Ще всі живі… Жартують, гріють захололі руки біля стаканчика гарячого чаю, смакують бутербродами… Як можна звикнути до того, що їх уже нема?!
…Як же ти подорослішала, Маріє! Це була перша у твоєму житті майже війна. І дай, Боже, аби більше ніколи ти не переживала подібних страхів і втрат. Я горджуся тобою, дівчинко. Президентські вибори, на яких ти вперше цього року голосувала, стали можливими завдяки й тобі. І Україна змінилася завдяки тобі. Дякую, Маріє!
Ольга ЧОРНА.
