Сергій поспішав на автобусну станцію. Крижаний, з морозом вітер, що налітав поривами, заповзав за комір куртки і обдавав нестерпним холодом.
– Оце тобі й весна! – майнула думка, і Сергій пришвидшив кроки. На автобусній станції він купив квиток і присів на лаві, бо до відправки автобуса залишалася ще година часу, а тут, у залі, було хоч і холодно, але, принаймні, за вітром, що не переставав скаженіти за вікнами станції.
Його увагу привернула середніх літ жінка, яка підійшла до віконця каси і попросила дати їй квиток до того ж містечка, куди мав їхати він.
Щось знайоме чулося у її голосі, але Сергій ніяк не міг пригадати, де він вже бачив цю жінку. В якусь мить, ніби відчувши на собі його погляд, вона оглянулася і, підійшовши до нього, радісно вигукнула:
– Сергію, ти? Оце так зустріч! Ти майже зовсім не змінився…
Сергій уважно глянув на неї. Минуло стільки літ, коли вони бачилися востаннє… Так, це була вона, та красуня Оля, в яку він колись був шалено закоханий…
– Я радий тебе бачити, Олю, – сказав Сергій схвильовано і відчув, що в горлі щось несподівано запекло і він готовий був розплакатися.
– А ти мене не впізнав, правда? – спитала Оля і пригорнулася до його грудей. – Ох, молодіємо ми, молодіємо! – пожартувала вона. – А пригадуєш, як ти колись писав мені любовні вірші? Ти поетом не став?
– Ні, Олю! Не було тебе, то для кого я мав писати вірші? Тільки жінки нас роблять поетами…
– А я дотепер зберігаю твої вірші, написані в часи нашої молодості. Там стільки душевних поривів, неземної краси, що аж сльози набігають на очі, коли їх читаю не раз на самоті… Я тепер знову тут. Приїхала після довгих поневірянь по світу, щоб знайти тебе. То напиши щось для мене.
– Справді? – спитав зворушено Сергій і в його очах несподівано засвітився той колишній вогник, коли він дивився на Олю. – Я спробую щось написати, – сказав упевнено, – але ти не зникай з мого життя більше.
– Обіцяю віднині бути завжди з тобою, – мовила Оля. – Я стану твоєю Музою і буду надихати тебе на нові, ще не написані вірші…
