Стрічка новин

У київському метро загинув уродженець Тернопільщини, учасник АТО Микола Сидорчук (ФОТО)

І знову жовтими квітами стелиться дорога суму та журби. 8 червня в київському метро трагічно загинув Микола Сидорчук, офіцер Української армії, старший лейтенант, командир взводу 101 окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних Сил України, учасник АТО, уродженець села Малі Вікнини Збаразького району.

9

7Я розумію, але відмовляюся вірити. Біль мого серця не зможуть передати навіть усі разом взяті слова світу. Людину, яку поважали і якій підкорялися військові, я знала чи не з найперших років свого життя. Коля був моїм однокласником.  Я б навіть сказала,  найближчим однокласником з усіх, адже наш маленький початковий клас налічував аж 9 дітей, і всі вони жили майже біля школи, а ми – двоє – з іншого боку, на краю села. Тоді мені здавалося, що ми зовсім далеко мешкаємо, адже я була найменшою в класі і на світ дивилася великими очима. Коля ж був найвищим серед нас. Пам’ятаю, як сьогодні, наш перший дзвоник, знайомство з класом та першою вчителькою. Теплі росяні осінні ранки і стежка до школи, якою ми удвох ходили кожного дня. Коля був цікавою і розумною дитиною. Тільки уявіть, ще в початковій школі він знав назви столиць усіх країн світу!

Сумна звістка про його трагічну смерть сколихнула мене саме тоді, коли я їхала в село. Сльози не зупинялися, та й вони були найменшим проявом болю, усе всередині рвалось і кричало. Мов у  калейдоскопі, нанизувалися спогади…

Пам’ятаю, однієї зими випало дуже багато снігу, вулиці були заметені великими курганами, такими, що мене за ними і видно не було. Коля, побачивши, що я ледве бреду тим снігом, запропонував мені зробити стежку, він йшов попереду і протоптував сніг, а я – за ним.

У дитинстві ми робили одне одному подарунки у вигляді картин, на які наклеювали різних звірів та писали побажання. Пригадую, як просила маму, щоб допомогла мені зробити картину обов’язково на жовтому фоні, бо Коля дуже любив цей колір. Мама ж мене відмовляла, казала, що жовтий – це колір смутку та розлуки. Коли я про це розказала Колі, він мені відповів, що несправедливо так думати, адже жовтий – це колір сонця і тепла.

10

Пізніше почалася середня школа і перший рік за партою ми сиділи разом. Ми не були найкращими друзями, ми були найкращими однокласниками, які до школи і зі школи йшли разом. Знаєте, є такі люди, немов сонце, дивишся на них, а вони ніби сяють зсередини, стоїш біля них, а тобі тепло і комфортно. Коля був саме такою людиною.  Можливо, тому в нього й була закохана не одна дівчина в класі. Хтось про це йому зізнавався, хтось писав в листівках, а хтось мовчав. Коля реагував на це спокійно і без зайвих емоцій, говорив, що рано нам ще про кохання думати.

Після школи ми розлетілись хто куди. Коля вступив в  Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де став офіцером та отримав звання старшого лейтенанта. Пам’ятаю,  ми зустрілися саме після його випускного. Я тоді сказала, що дуже ним пишаюся, на що Коля відповів, що в наших однокласників вже є сім’ї та діти, що хтось був за кордоном, а хтось їздить на власному авто, а в нього, крім армії, немає нічого. Я ніколи його не бачила сумним, він завжди був радісним та веселим, а в цій фразі була присутня крапля легкого суму, яку ми двоє вирішили залишити недомовленою.

Чомусь так склалося, що я не з усіма можу поговорити про те, що мене цікавить, що мене болить, а з ним могла. У нас була схожа громадянська позиція, ми без суперечок говорили про Євромайдан, пізніше про АТО. Він мені розказував про свого однокурсника, який пережив Дебальцівський котел, про те, як побачене зламало бідного хлопця. А я йому про свого знайомого, який спочатку пішов в армію, а потім в зону АТО. Коля розумів мене, коли я говорила, що там, на Сході,  хлопці, як гарматне м’ясо, бо в них наказ дотримуватися Мінських угод, що скоро в них увірветься терпець і вони не захочуть терпіти цю владу. Лише  зауважував, що він служить в окремій бригаді охорони, що військова людина мусить виконувати накази навіть тоді, коли має свою точку зору на ті чи інші процеси.

8

Попри всі особливості військової служби, в якій Коля був як командиром, так і підлеглим, він зумів зберегти свою громадянську та життєву позицію, любив Україну, любив людей, принципово говорив правду, навіть там, де варто було промовчати. В ньому гармонійно поєднувалися риси справжнього чоловіка, який ніколи не скаржиться, з яким почуваєш себе у безпеці, з рисами веселого хлопця, який має красиву, щиру усмішку та добрі і глибокі очі.

У кожного з нас – свій життєвий шлях, хтось будує кар’єру, хтось створює сім’ю, хтось намагається поєднувати і те і друге, а в Колі були служба, бойові навчання, АТО.  Ми переписувалися з ним, коли він був в Десні. Тоді було холодно. Пам’ятаю, наголошувала, щоб він був обережний і не захворів, на що Коля відповів мені, що хворіти не має права.

Сумно, боляче і зовсім не хочеться розуміти, що його вже немає. Я не знаю, що він бачив в АТО, я не знаю, що він там відчував, я можу лише уявити біль його серця, яке пропускало крізь себе жорстоку і несправедливу смерть побратимів. У свої 23 роки Коля жив в середовищі, в якому запах повітря був насичений смертю, де і досі панує несправедливість та брехня. Він переживав це наодинці, всім говорив, що все добре, про війну розказувати не хотів, намагався вберегти дорогих йому людей від тяжкої правди.

Столичні ЗМІ написали, що це нещасний випадок, але ніхто з них не написав, що він військовий, учасник бойових дій, що в нього після АТО жахливо боліла голова, що він в цей день мав бути на обстеженні в лікаря.

Чому вони про це мовчали? Чому в цьому світі стільки несправедливості та брехні? Ми всі любимо Україну і це –  беззаперечно, але скільки людей зламала і забрала ця проклята війна…

Тяжко осягнути всю глибину втрати молодого хлопця, який був   хорошим  прикладом для наслідування. Від  думки про Колю серце завжди переповнювала гордість і радість, адже він був  сонячною людиною…

Останню дорогу Колі родичі, друзі, однокласники, сусіди,  односельчани встелили квітами та слізьми, сумом і найкращими спогадами, в яких він назавжди залишився усміхненим, уважним,  привітним і таким ще юним…

З любов’ю та світлою пам’яттю про неймовірну людину та найщирішими співчуттями сім’ї загиблого щиро і з болем в серці – 

однокласниця Інна МЕЧИК. 

Фото з соціальних мереж.

Loading...
загрузка...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->