Українське Водохреще, або Над прірвою

Хай святиться ім’я Бога,

Що омився у Йордані.

Хай зішле на допомогу

Українцям Іоана.

19 січня саме так на новий лад щедрували на столичному Майдані Незалежності учасники вже дев’ятого всенародного віча, вимагаючи від опозиційних політиків конкретного плану дій. І хоча мова йшла не про кандидата на посаду нового президента, а про лідера, який зумів би очолити громадянське суспільство та взяти на себе відповідальність за організований спротив українців чинній владі, ні Кличко, ні Тягнибок, ні Яценюк не відповіли на цей суспільний запит.

Розчаровані драглистою позицією трійки люди не стали чекати ні анонсованої ходи центром Києва у день Соборності, ні створення народних ради та уряду. Ще не встигла розпочатися вже традиційна післявічева «дискотека» на сцені Майдану, як на початку вулиці Грушевського вже пролунали перші вибухи світлошумових гранат. Найбільш радикальний загін протестувальників – так званий правий сектор – пішов на штурм монолітних міліцейських редутів, які блокували урядовий квартал. Пішов не мирною ходою, не з квітами у руках, а з палицями, петардами, «коктейлями Молотова». І, коли біля стадіону «Динамо» пролилася перша кров та запалали автобуси спецпризначенців, вже майже ніхто не зважав ні на образливі ярлики «провокаторів», які дехто намагався навішати на радикалів у масках та шлемах, ні на заклики до них з проханням повернутися на вже затхлі барикади навколо Майдану.

Година, друга, ніч, знову день, ще і ще… Більше сотні поранених та травмованих з обох боків, розібрана бруківка і засклена товстим шаром льоду понівечена техніка – результат «роботи» водометів та брансбойтів. Таким прийшло в Україну цьогорічне Господнє Богоявлення.

Сьогодні вже ніхто з політологів особливо й не заперечує, що наша країна опинилася над прірвою громадянської війни, наслідки якої неможливо передбачити. Натомість, у телеефірі знавці суспільної думки називають різні причини загострення протистояння. Причому, ці їхні судження концептуально залежать саме від телеканалу, який запросив на розмову. Відтак, цілком ймовірно, що про об’єктивність взагалі не йдеться, оскільки навіть соціологічну «музику» зазвичай замовляє той, хто за неї платить.

А тим часом справжні бої на Грушевського тривають. Громадським «ополченцям» вже вдалося відбити кілька атак «Беркута» та утримати відвойований напередодні плацдарм.

На Івана влада та опозиція нарешті сіли за стіл «технічних» перемовин, а президент у своєму зверненні пообіцяв навести порядок. Яким чином – невідомо, оскільки резонансні закони, які значно обмежують громадянські права українців і які фактично стали детонатором суспільного зриву, вже оприлюднені і віднині набрали чинності.

Також вночі з понеділка на вівторок автомайданівці зробили облаву на «тітушок», яких, за словами очевидців, у столиці значно побільшало. Кількох молодиків «характерної зовнішності» вдалося «вполювати» аж у супермаркеті, куди вони втекли від переслідувачів. У них вилучили пристрої, схожі на саморобну вибухівку, та з’ясували, що головним  проплаченим завданням «спортсменів» є напад на активістів Майдану. Після публічних вибачень перед тими, кого мали бити, «найманців» відпустили.

Як завжди на передовій працюють журналісти. За повідомленням Інституту масової інформації вже більше тридцяти медійників, в тому числі й закордонних, отримали травми. Дехто з них так і залишиться інвалідом на все життя. Проте, навіть прицільні постріли «беркутівців», навіть гумові кулі в об’єктивах телекамер та у тілі не зупиняють наших колег від прагнення розповісти людям правду. Гірку правду про українське Водохреще, про українські реалії.

Уже вранці у День Соборності тривога за долю країни переросла у глибокий сум –  у борні почали гинути люди…

Історична довідка: 18 січня 1654 року у Переяславі зібралася загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким.

У результаті було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Царський уряд дав гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушував і врешті-решт широка автономія українських земель звелася нанівець.

Після Переяславської Ради представники московського посольства змушували українців давати присягу на вірність цареві, тому, як стверджують історики, національно-визвольна війна нашого народу не припинилася, а, навпаки, вибухла з новою силою.

Рівно через 360 років після цих подій минувшина знову постукала у двері українців. Зрештою, історія завжди має здатність повторюватися, якщо з неї не зробили належних уроків.

Юрко СНІГУР.