Вихід кожного його твору стає справжньою літературною подією, а він сам відверто говорить про ситуацію в країні, політику і людські стосунки.
Зерно з Тернопільщини, яке врятувало від голоду
Мій новий повстанський роман “Троща” теж більше ваш, аніж мій, бо написаний про бандерівське підпілля тернопільського краю. Коли я збирав матеріал для книжки, а це події 1947 року, коли УПА перейшла в збройне підпілля, то довго шукав універсальну людську історію, а романіст не покликаний висловити просто героїчний пафос епохи, мене цікавила глибока людська драма. І я її знайшов – на межі Теребовлянського і Козівського районів. Перед селом Ішковим відкривається величезна долина над річкою Стрипою, і в тих очеретах був дуже важливий пункт зв’язку, де переховувалися наші хлопці-повстанці. Їх було оточено, взято в залізне кільце, і саме там відбулася ця драматична історія.
Зраду, яку неможливо виправдати, але можна зрозуміти
Мій новий роман великою мірою і про зраду. Він починається з того, що воїн УПА, відсидівши свої стандартні 25 років, приїжджає в місто на Сході, бо їх, цих хлопців, не пускали повертатися в рідні краї. І от він у тому місті заходить на цвинтар і випадково натрапляє на могилу товариша, який загинув у трощі в 1947 році. А тут він на фотографії – з погонами офіцера й орденом бойового червоного прапора. І все перевертається у пам’яті цього чоловіка з ніг на голову, бо вони вважали зрадником одного, а тепер виявилося, що був інший. Це справді були часи, настільки пронизані агентурою, що тяжко було вже розрізнити, де свій, а де чужий. Тому я кажу, що зраду неможливо виправдати, але її іноді можна зрозуміти. Бо ніхто з нас не знає, як би він повівся у тому чи іншому становищі, коли забирають його дружину, дітей, матір, сестру і ставлять перед вибором – або вони зараз будуть знищені, або ти, чоловіче, щось нам кажи. Хоча, звичайно, є величний подвиг тих, хто не зламався.
Чому нема художніх книжок про Майдан і війну на Сході
Я познайомився з одним хлопчиною, ще коли презентував “Чорного ворона”, у Кривому розі. Тоді важко було, а це ще був режим Януковича, домовитися за залу. Цей хлопець, вперше в житті, вдягнув краватку й костюм і прийшов до директора криворізького театру зі словами, що очолює молодіжну партію регіонів й отримав наказ провести презентацію “Чорного ворона” в театрі. Директор так розгубився, що одразу дав дозвіл. Минув час – і я його зустрів на Майдані, в перших лавах, а після того він пішов у “Азов”. І це він зі своїм батьком зробили пам’ятник Святославу Хороброму, який є культовим у наших вояків, і поставили його в Маріуполі на місці, де знесли Леніна.
Як воїни вертаються птахами на могили
– У повість “Чорне сонце” я не ввів один дуже драматичний момент, бо подумав, що люди мені не повірять. Мене завжди звинувачували у художньому перебільшенні. Що у мене красиві українські герої й відразливі вороги. Але які ж могли бути загарбники красиві для тих людей, яких вони грабували, ґвалтували? Але сталася одна дивовижна історія, яку я часто згадую. В “Азові” служив мій земляк-черкащанин Сергій Амброс. Він дуже любив птаха – сокола. Все про нього вивчав і мав навіть татуювання. Сказав одного разу: “Коли зі мною щось трапиться, не журіться за мною, я стану соколом”. Амброса смертельно поранили в Широкиному, осколок влучив йому в серце. Лікарі в Маріуполі боролися за його життя, а хлопці сиділи на базі й чекали доброї звістки, що Амброса врятовано. Раптом вони почули шум крил, і на перило, на балкончик, сів птах – сокіл. Невдовзі їм сказали, що Амброс помер. Далі була дивовижа, коли його ховали в Черкасах. Жалобна процесія, яка зібралася на майдані, опустилася на коліна, і хтось раптом вигукнув – подивіться у небо. Люди звели очі й побачили, що над ними кружляє сокіл.
Два кити, на яких тримається російський світ
Я завжди кажу, що російський світ тримається на двох китах – це російська мова і російська церква. Скрізь, де вони панують, окупант має право прийти і казати, що це моє. Тому російськомовний патріот України – це нонсенс. Просто є такі, які ніколи не жили в україномовному середовищі, але не мають зневаги до мови. Вони кажуть – наші діти будуть розмовляти українською. А є інші, хто каже – я воюю на вашому боці й за російську мову. Треба розуміти, що це боротьба за російський світ. Російськомовна людина завжди мала більше переваг на українській землі. Вчителі російської отримували доплати. Людина в Києві, яка ніколи не переходила на російську, повірте моєму досвіду, ніколи не могла зробити кар’єру. Тому так сталося, що бути російськомовним на українській землі було вигідніше, ніж українцем.
Не наш Крим і нашу місію
– Я часто кажу непопулярні речі й знаю, що багато хто зі мною не погодиться. Ми говоримо про деокупацію Криму. Але Крим ніколи не був наш. Якщо він був наш 26 років незалежності, чому ж цей Крим не українізували? Чому не займалися Донбасом? Я в дев’яностих роках казав, що якщо не проводимо гуманітарної політики в Криму й на Донбасі, треба від цих земель відмовитися, бо буде війна. Та земля, яка ненавидить Україну, не варта життів українських героїв. Я зовсім не схильний до того, щоб віддавати наші території. Забирати їх в інших спосіб, на наших умовах, завдяки нашій силі, а не ганьбі. Не треба чекати манни небесної, треба сподіватися на свої сили, будувати міцні кордони і в межах цих кордонів будувати державу, до якої захочуть приєднатися. Українці пережили апокаліптичні загрози, коли згинули сотні націй і народів, а якщо ми вбереглися, то це не випадково. Нам уготована своя місія.
