Стрічка новин

Викладач і доктор економічних наук з Тернополя пише дивовижні полотна-мрії (ФОТО)

Ірина Іващук: “Три роки тому, фотографуючись на фоні картин, я уявити не могла, що відкрию свою виставку”

Ірина Іващук

Її картини навіть на маленькому екрані телефону, за розмовою в кафе, хочеться розглядати й побути в них, як у потаємному бажанні, яке здійснилося або от-от збудеться. Вони як дзеркало показують те, що іноді глибоко заховане в душі. Важко повірити, що їх створила людина, яка ніколи не вчилася малювати. Але не тому, що сюжети виписані з точністю художника. Вражає, що ще вісім місяців тому вона цього не робила.

Ірина Іващук – доктор економічних наук, професор кафедри міжнародної економіки. Працює у Тернопільському національному економічному університеті. Недавно вона презентувала свою першу виставку картин. Від березня, коли відкрила в собі талант і потяг до малювання, створила вже понад 70 полотен.

Вдень вона успішна науковець, заглиблена в світ чітких формулювань і рішень, а ввечері осмислює дійсність у кольорі й образах. Ірина Іващук розповіла про те, з чого все розпочалося, як поєднуються наука з мистецтвом, чому важливо не боятися і як іти за покликом душі.

img1509276293308

На виставці з сестрою та мамою.

Про бажання стати швачкою і дві дисертації

У нашому світі чудес не буває. Є тільки неминучість, випадковість і твої вчинки. Але іноді твої вчинки, зіткнувшись з неминучістю, накладаються на випадковості й раптово здійснюють твою мрію. Десь я побачила таку фразу, і вона закарбувалася мені в пам’яті.

Я народилася в Тернополі. Моя мама – львів’янка, батько – з Тернопільщини, обоє батьків закінчили Львівський університет імені Івана Франка, і це було сімейною традицією, що теж поїду туди навчатися. Спочатку я погоджувалася, а згодом захотіла бути швачкою. Минали вісімдесяті роки, якраз з’явилися журнали “Бурда”… Але після восьмого класу мене, відмінницю, батьки просто не пустили в училище. Я досі шию, вдома маю кілька різних машинок. Два дні – й маю нове вбрання, яке хочу.

Потім сталося так, що вступила до Тернополя в наш університет, тоді це була академія народного господарства. Закінчила з червоним дипломом і залишилася працювати. Кандидатську дисертацію захищала в Києві. Керівником кандидатською та докторської у мене був покійний Сергій Ілліч Юрій, який очолював університет. Перша тема стосувалася інвестиційного розвитку регіону, тема докторської дисертації – світове господарство та митна доктрина глобального простору. У своїй роботі я усвідомила: ти можеш встати о 5 ранку, але є речі, які мусиш зробити. Хоча університет дає свободу. Я людина, яка не працює в рамках.

img1492217648701

Про те, коли неможливе стає реальністю 

Ніколи не думала, що буду писати картини, хоча це була дитяча мрія. Все почалося спонтанно. Моя аспірантка готувалася до захисту дисертації, було багато роботи, і я відчула, ще трохи – і дійде до емоційного вигорання. Зібрала своїх подруг і запропонувала піти помалювати в художню студію. Сюжет для картини вибирала сама. Хотіла написати Японію – ця країна мені дуже подобалася. Рожеві тони сакури й гори, які переливаються відтінками блакитного… Свою першу картину я назвала «Ніжність». Всі казали – хочемо до неї торкнутися, вона як жива.

Після цього я пішла в художній магазин, купила фарби, мольберт й полотно. Мені порадили починати з акрилу. У мене є фото: сиджу в себе в кабінеті, розклала мольберт і палітру… Ніч, а я пробую малювати…Я знала, що хочу бачити на полотні, – Париж.

Почала з вежі, потім додала листочки й квіти. Наступного дня подивилася – і мені сподобалося. Коли я показала її, дівчата кажуть – таке відчуття, що цвіт на картині зараз випаде з неї, ми наче чуємо вітер.

Три роки тому, фотографуючись на фоні картин, я і уявити не могла, що відкрию свою виставку. Зараз творчість – це невіддільна частина мого життя. Коли з’явиться бажання малювати, я сама не знаю, просто відчуваю енергію в руках. Зазвичай одну картину створюю за 2-3 години. Найдовше малювала «Байкал»… та це і не дивно.

img1502794802061

Про те, чим поділитися з людьми

Малювання для мене схоже на медитацію. Я беру пензлик, виставляю фарби і починаю накладати кольори. Це інтуїтивне малювання. Не думаю, коли пишу, для цього у мене є моя робота, а занурююся в картину. Малюю пензликами, пальцями, іноді – підручними матеріалами. Одну картину, “Бузок”, я створювала, наприклад, вушними паличками.

Багато хто каже мені: ти вкладаєш у картини душу. Але в мене душа одна, і я не можу її кудись вкладати. Я не поміщаю в полотна свої емоції, бо не маю права передавати іншим свій настрій. А от мрії, тепло я справді туди вкладаю.

Першими глядачами моїх картин були мама і син. Я не планувала робити виставок. На роботі знали про моє захоплення, і мені приємно, що захотіли влаштувати виставку.

Кожна людина в картинах бачить своє. Хтось дивиться і плаче. Каже – таке враження, що ці емоції наче витягнули назовні. Хтось радіє.

Свої відчуття я передаю в назві. Ось це – горня, а це «Космос душі». Воно порожнє, а зміст такий: чим ти наповнюєш свою душу, якими емоціями, думками, це ти і п’єш з неї. Кульбаба на полотні – це “Віра”. Віра розвіюється під впливом обставин, але відроджується щоразу першою, як і кульбаба навесні. Одну з картин я назвала “Свобода”: пелюстки квітки намальовані так, ніби розплескуються у фарбі.

Моя улюблена – “Африка”. У мене таке враження, що коли малюю, то справді буваю в тих місцях.

img1495469031270

Про страх і дорогу до себе

Кажуть, що людина міняється під впливом двох емоцій – радості та горя. Я не зустрічала багато людей, які б змінилися під впливом радості. Але часто бачу тих, які змінилися під впливом важких обставин. Когось вони ламають, але є люди, які щось усвідомлюють, вчаться слухати себе.

У мене завжди був свій світ, але й були непрості періоди. Недавно натрапила на фразу: якби можна було повернутися назад у своє життя, ми б зробили набагато більше помилок, аніж раніше. Щоб навчитися слухати себе, треба багато разів помилятися. Я цьому також вчу і студентів – не боятися. Бо страх – це така емоція, яка паралізує бажання і волю.

Нещодавно, під час вернісажу, мені сказали цікаву річ. Людину, поки вона не реалізує своє призначення, кидає по життю. Життя ніби випробовує. Я не можу сказати, що малювання – це моє призначення, просто завжди хотіла малювати. Це була, в якомусь сенсі, моя мрія. Кожному під силу знайти свій шлях до мрії.

Про ханамі, з якої все почалося

Коли готували виставку, ми думали, як її назвати. Колега мене запитав, з чого все почалося. Я відповіла, що з сакури. Він почав шукати інформацію, і виявилося, що в Японії є традиція любування сакурою – ханамі. Так з’явилася назва: “Ханамі, з якої все почалося…”

Люди, на жаль, перестають бачити за рутиною красу навколо. Японська традиція ханамі – це своєрідна підказка. Вже багато віків у Японії в пору цвітіння сакур спеціально збираються люди, щоб помилуватися прекрасним. Це не просто процес. Це – традиція любити життя, реалізовувати своїм мрії. І ця “ханамі” має бути в кожного.

Антоніна Брик

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"

Loading...
загрузка...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->