Зрадливий листопад

Зрадливий листопад

…Він знову постукав у Її життя. Напівзабутий, напівпрощений, з ранніми сивинами на скронях. Вона ж Його не чекала.

– Привіт! Не міг тебе забути. Раніше нам не судилося бути разом. І ось тепер…

– Пам’ятаєш пізню осінь, яка зупиняла тебе холодним дощем з клаптями мокрого снігу, коли йшов з моєї долі?

– Я тоді заблукав у своїх почуттях.

– Не виправдовуйся. Ти заблукав у тенетах іншої жінки.

– Це була омана. Я повернувся…

– Час спалив мости і місточки.

– Зараз я тут, перед тобою… Ти бачиш мене, чуєш.

– Це відлуння минулого…

– Ти ж кохала…

– Кохання залишилося у то­му, промерзлому до сліз, сльотавому вечорі. А, може, його й не було. Може, це була наша вигадка. Я була твоєю грішною праведницею, а ти – моїм зрадливим листопадом.

– Я не можу відпустити тебе.

– Хіба можна втримати минуле, яке обернулося у спогад?

– Отже, не простила…

– А ти знаєш, яке на смак прощення? Настояне на сльозах. На ароматі неподарованих квітів. Пахне кавою, приготованою ніччю. Жменькою осіннього тепла, зітканого із втомленого сонця й картопляного диму, біля якого сподіваєшся зігрітися…

– Я повинен піти?

– Так. Іди.

– Колись ти сказала: сенс бут­тя в тому, що кожен повинен шукати і знайти свою загублену в світах половинку. Не знайшовши її, ми залишаємось уламком людини, яка не знає щастя…

– Я – щаслива.

– У кутиках твоїх очей тремтить печаль… Якщо ніч забуде приготувати тобі каву, поклич мене…

Вона рвучко зачинила двері. Як він колись свою душу…

Автор

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *