Сьогодні минає 16 років з дня, коли зник засновник та перший головний редактор інтернет-видання “Українська правда” Георгій Ґонґадзе. Gazeta.ua нагадує про історію подій однієї з найгучніших кримінальних справ в історії незалежної України.
Пішов з роботи і не повернувся
16 вересня 2000 року близько 22:30 31-річний Георгій пішов з роботи на бульварі Лесі Українки, але вдома так і не з’явився.
На нього чекали дружина і двоє 3-річних дітей.
Протягом ночі друзі обдзвонювали лікарні та “швидкі”, але марно.
До цього журналіст заявляв, що наприкінці червня за ним влаштували зовнішнє спостереження на автомобілі “Жигулі”. Вранці біля будинку та ввечері біля роботи. Звертався з листом до тодішнього генпрокурора Михайла Потебенька про стеження за ним міліції і невідомих осіб. Видання, яке очолював Ґонґадзе, публікувало матеріали про президента Леоніда Кучму та його оточення. Тоді на день портал відвідували лише 3000 користувачів.
Вбивство журналіста спричинило нечуваний скандал в Україні та за її межами.
Касетний скандал
Через два місяці після зникнення журналіста спікер Олександр Мороз заявив, що володіє таємними записами розмов Кучми з високопосадовцями. За його словами, у записах фігурували тодішні глава Адміністрації президента Володимир Литвин, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко та керівник СБУ Леонід Деркач. На записах обговорюють діяльність Ґонґадзе і вирішують, як з ним бути. Розмову записав співробітник Служби охорони президента, майор Микола Мельниченко у кабінеті Кучми. Як розповів пізніше ЗМІ, використовував “жучок” і диктофони.
На думку Мороза, оприлюднені розмови дають підставу вважати, що Кучма був причетний до зникнення журналіста.
Також повідомлялось, що майор має у своєму розпорядженні записів на понад 300 годин.
У вересні 2002 року тимчасова слідча комісія Верховної Ради, розглянувши заяви дружини журналіста, Мельниченка та аудіозаписи, дійшла висновку: доказів достатньо, щоб вважати Кучму та його оточення причетними до організації викрадення журналіста. Також вимагала від Генпрокурора Святослава Піскуна порушити проти президента кримінальну справу.
Мельниченко отримав політичний притулок в США у квітні 2001 року. Повернувся в Україні у 2007-у.
Акції протесту
У грудні 2000 року почались протестні акції “Україна без Кучми” – мітингарі вимагали відставки Кучми та розслідування його причетність до вбивства журналіста.
4 березня 2005 року з двома кульовими отворами у голові знайшли тіло генерала міліції Юрія Кравченка, якого вважали організатором вбивства журналіста. Напередодні його офіційно викликали на допит саме на цей день. Слідство вирішило, що Кравченко наклав на себе руки.
“Запитайте в Кучми й Литвина. Вони все розкажуть”
2005-го головними обвинувачуваними у справі стали начальник Головного управління кримінального розшуку Міністерства внутрішніх справ Олексій Пукач та полковник Микола Протасов, Олександр Попович і Валерій Костенко – працівники одного з департаментів МВС. Арештували всіх, крім Пукача. Він переховувався. 2008 року Апеляційний суд Києва визнав арештованих винними в убивстві Георгія Ґонґадзе. Протасова позбавили волі на 13 років, Поповичу й Костенку дали по 12. Торік Микола Протасов помер у Менській колонії на Чернігівщині.
Із матеріалів кримінальної справи відомо, що вбивство відбулося в лісі під Києвом.
Пукача затримали 21 липня 2009-го в селі Молочки Чуднівського району на Житомирщині. Він зізнався у вбивстві.
29 січня 2013 року Печерський райсуд Києва засудив його до довічного ув’язнення.
“Вирок мені стане зрозумілий, коли Кучма й Литвин будуть разом зі мною. Запитайте в Кучми й Литвина. Вони все розкажуть”, – заявив Пукач.
Справа проти Кучми
Кримінальну справу проти Кучми порушили у березні 2011 року за фактом перевищення влади та службових повноважень, які призвели до вбивства Ґонґадзе. Постанову про порушення справи підписав заступник генпрокурора Ренат Кузьмін. Того ж місяця Кучма прибув на перший допит до слідчого.
У квітні ГПУ завершила досудове слідство проти колишнього президента. Однак у жовтні Конституційний суд вирішив, що обвинувачення “не може бути засноване на фактичних даних, отриманих незаконним способом”.
У грудні Печерський суд задовольнив скаргу адвокатів Кучми і скасував постанову про порушення кримінальної справи. У січні 2012-ого це рішення залишив у силі Апеляційний суд міста Києва.
Георгія Ґонґадзе поховали через 16 років після смерті
22 березня 2016 року тіло журналіста поховали у дворі церкви Миколи Набережного на Подолі в Києві після проведення траурної церемонії. На похованні біля покійного були дружина Мирослава Ґонґадзе та доньки-двійнята Соломія й Нана. Георгій був парафіянином цієї церкви. Тут хрестив дочок.
Також на траурній церемонії був нині покійний журналіст “Української правди” Павло Шеремет.
“Після смерті Лесі Ґонґадзе (мати Георгія померла 30 листопада 2013 року. – Gazeta.ua) було сімейне рішення поховати Георгія. Але почалася війна, тому ховають лише зараз, – розповіла тоді телеведуча і колишній народний депутат Ольга Герасим’юк.
Мирослава Ґонґадзе в Києві працювала на телебаченні. Після смерті чоловіка отримала політичний притулок у США. Живе з доньками в передмісті Вашингтона. Працювала редактором у видавництві, з 2004 року – продюсер української редакції “Голосу Америки”, ведуча телевізійної програми “Час-Time”.
У лютому 2005-го сказала: “повернеться в Україну”, якщо “будуть покарані не лише виконавці, а й замовники вбивства” її чоловіка.
Символ свободи і правди
Георгій Ґонґадзе народився 21 травня 1969 року в Тбілісі, столиці Грузії. Мати Леся Теодорівна — стоматолог, батько Руслан — дисидент, кінорежисер. Батьки розлучилися. Мати переїхала в Україну.
Після школи вивчав англійську в Тбіліському інституті іноземних мов. Служив два роки в Афганістані. 1989-го переїхав до Львова. Продовжив навчання на факультеті іноземних мов тамтешнього університету ім. Франка. 1990-го одружився з Мар’яною Стеценко. Познайомився за рік до того на фестивалі “Червона рута”. 1991-го поїхав у Грузію, де брав участь у громадянській війні. У цей час Георгія покинула дружина.
1993 року в Сухумі знімав документальний фільм про війну. Під час одного з обстрілів його тяжко поранили. Отримав 26 осколкових ран. Кілька осколків залишилися в правій руці.
Повернувся у Львів. Зняв кілька документальних фільмів. Працював на місцевому телеканалі. 1995-го взяв шлюб із Мирославою Петришин. Вона навчалася на юридичному факультеті університету ім. Франка. Подружжя переїхало до Києва. За два роки народилися дочки-близнючки Нана і Соломія.
Працював на телебаченні й радіо. Був прес-секретарем у штабі кандидата в президенти Наталії Вітренко.
