Українців закликають разом змінити ще радянську систему й допомогти кожній дитині знайти сім’ю, а не місце в інтернаті
Життя за одним графіком, іграшки – спільні для всіх, рядочки ліжок у спальнях, однотипні обіди за меню, складеним, можливо, багато років тому. Розпитайте дітей, які виросли в інтернаті, про їхні спогади. Почуєте одне і те ж. Але казенний порядок не забезпечує повноцінної підготовки до дорослого життя поза стінами “державного дому”. Навпаки – дуже часто ламає долі тих, хто там виріс.
Кожна дитина потребує сім’ї, а не місця в сиротинці – так вважають учасники громадянської кампанії “Відкриваємо двері дітям”. Її впроваджують у 12 країнах Європи, і в Україні – теж. Відмовитися від інтернатів і виховувати всіх дітей у сімейному середовищі – така мета кампанії. Мова йде передусім про сиротинці, де ростуть хлопчики та дівчатка, які не мають батьків, і ті, кого рідні відправили з дому, щоб позбутися зайвого клопоту.
Що потрібно для того, аби кожен вихованець інтернату мав свою сім’ю, розповіла у Тернопільському прес-клубі Катерина Чельцова, менеджер міжнародної благодійної організації “Надія і житло для дітей” в Україні.
Саме ця організація координує громадянську кампанію “Відкриваємо двері дітям”. За словами пані Катерини, нині в Україні з мріями про сім’ю живуть майже 80 тисяч хлопчиків і дівчаток, які все ще виховуються в інтернатах. Це населення невеликого міста.
З сиротинця – в тюрму
– Як показує досвід, лише близько 10 відсотків випускників інтернатів соціалізуються, – зауважує Катерина Чельцова. –Влаштовуються на роботу, роблять кар’єру, створюють сім’ї. Усі інші – в групі ризику. Вони потрапляють в тюрми, стають наркоманами, жертвами торгівлі людьми. До речі, 45% дітей в сиротинцях мають батьків, які також росли в таких закладах. Це ще одна цифра, яка вказує на те, наскільки згубним є виховання в інтернаті,
Винні в цьому не співробітники установ, які “погано” виховують підопічних. Сама система інтернатів, яка дісталася від Союзу, породжує неблагополуччя та людей, які не здатні адаптуватися до суспільства, зауважує гостя прес-клубу. Діти в сиротинцях мають дах над головою, ними опікуються. Але як тільки випускники залишають інтернат – благодать закінчується. Їх ніхто не підтримує, грошова допомога, видана державою, витрачається за тиждень, жити ніде… У результаті колишні інтернатівці дуже часто потрапляють у те ж сумнівне середовище, з якого були вилучені 10-15 років тому. І коли народжують своїх дітей, теж віддають їх в сиротинці.
– Це показує, наскільки виховання в інтернаті руйнує базові принципи існування особистості та суспільства, – зауважує Катерина Чельцова. – Адже там дитина не отримує найголовнішого, що потрібно для нормального розвитку: любові та уваги до її індивідуальності. Їх може дати сім’я, але не заклад, у якому 50 дітей і на всіх – кілька вихователів. Вони фізично не можуть приділити достатню уваги кожному.
Куди йдуть дитячі гроші
Фахівці наголошують: система інтернатів не лише застаріла, а й не вигідна державі. На їх фінансування в Україні щороку виділяють значні кошти. Але сама дитина отримує мізер.
– За нашими підрахунками, це близько 5,7 мільярдів гривень, які щороку які йдуть на фінансування інтернатів, – каже Катерина Чельцова. – З тих грошей, які виділяють на дитину, лише 10-15% витрачають на її потреби. Решта йде на утримання інтернату, комунальні послуги, зарплату персоналу. Крім того, держава витрачає багато коштів на подолання наслідків самої системи інтернатного виховання.
Суспільна “толока” заради сиріт
Фахівці зауважують: сьогодні щороку в Україні близько 8 тисяч дітей залишаються без батьківського піклування. Це не лише ті діти, які осиротіли, але й ті, батьків яких позбавили прав чи які просто покинули малечу. Всі ці хлопчики та дівчатка є кандидатами на потрапляння в інтернати, де матимуть тимчасовий дах над головою, але зовсім мало шансів на щасливе майбутнє.
Подарувати їм сім’ю, справжнє дитинство і перспективу нормального життя можна лише спільними зусиллями, вважають громадські активісти. Кінцева ціль кампанії “Відкриваємо двері дітям” – у 2035 році зачинити двері останнього інтернату. Важливо не просто позбутися таких закладів. Йдеться про запровадження системи, яка шукатиме можливості, аби дітей або повертати в сім’ї, або шукати для них нових близьких людей, які готові будуть їх взяти під опіку.
– Ми уявляємо це як суспільну толоку, – зауважує Катерина Чельцова. – Така добра традиція існувала в Україні, коли для того, щоб збудувати будинок, збиралося все село, і разом швидко завершували роботу. Ситуація з тим, щоб забезпечити виховання кожної дитини в сім’ї – така ж сама. Ми закликаємо всіх долучитися до цієї толоки. Це нелегка справа. І щоб досягнути успіху, кожен з нас має докласти хоча б маленьке зусилля.
Антоніна БРИК.
Матеріал підготовлено в рамках громадянської кампанії “Відкриваємо двері дітям”,www.openingdoors.org.ua.
