В акуратних чорних чобітках, фіолетовому пальтечку і теплій рожевій хустині, що дуже пасувала як до її розгубленого, рум’яного личка, так і до пальта, ця тендітна, не менш як 80-літня жінка була зовсім не схожа на постійну відвідувачку супермаркетів.
Як, власне, і на селянку чи мешканку Тернополя… А швидше – на інопланетянку. Тонесенька, як осіння бадилина, з широко відкритими і водночас розгубленими очима, вона боязко ходила між високими стелажами, густо заставленими всім, чого душа забажає, піднімалася навшпиньки, аби розгледіти цінники – але марно. Чи то цифри на них були замаленькі, чи то ціни завеликі – настільки завеликі, що на своїй планеті жінка таких не бачила.
– Донечко, – зважилася нарешті бабуся підійти до молодої жінки, котра опинилася поруч. – Поглянь-но, будь ласка, котрі макарони найдешевші.
Молодиця пройшла повз усі величезні коробки з цукром, борошном, крупами… Ось вони, нарешті, макарони – на всякий смак.
– Найдешевші? – перепитала у старенької. – Ось ці ріжки, по 8 гривень 19 копійок за кілограм.
– Дитинко, то набери мені, якщо маєш кілька хвилин, зо два з половиною кілограми. І зваж, коли твоя ласка. Бо я тими електронними вагами користуватися не вмію. Там усе так дрібненько понаписувано…
Добровільна бабусина помічниця все зробила, як та просила.
– Ось, тримайте. Може, вам іще чогось треба?
– Іще бубликів хочу, дитино. Все життя їх люблю.
– Але ж вони тверді, бабусенько…
– То нічого. У мене своя корова є. А з її молочком і бублики смачні, і макарони. Ти ж мені, будь ласка, покажи, де я за те все маю заплатити. І скільки.
Молода жінка глянула на ціни, вибиті на двох чеках:
– За ріжки – 20 гривень 50 копійок, за бублики – 14. Разом – 34 з половиною гривні. А каси – ось вони, бачите, цілий довгий ряд. Ставайте до будь-якої.
Так уже сталося, що я зі своїм кошиком опинилася в кінці тієї ж коротенької черги із трьох-чотирьох покупців, де якраз мала розраховуватися бабуся-інопланетянка.
– Із вас 55 гривень 7 копійок. Копійки маєте? – поцікавилася касир.
– А ви правильно порахували? – розгублено і навіть трохи злякано спитала бабуся.
– Ви ж бачили, що то не я рахую, а касовий апарат, – майже ввічливо пояснила нетямущій у технічних новаціях касир.
– Пані, – не втримався літній чоловік, що якраз складав свої покупки в пакет. – Який апарат потрібен, аби до 20 гривень додати 14? Тут же всього дві торбинки: з макаронами і бубликами. І на кожній – ціна!
Касир втупила очі в чек:
– Ой, вибачте, я вам ріжки два рази пробила…
Бабуся у відповідь не зронила жодного слова – ні докору, ані подяки. Видно, так заведено на планеті, з якої вона прибула: з касовими апаратами там не сваряться і не сперечаються. Мовляв, хай буде гречка, лиш би не суперечка.
Ймовірно, я б і не згадала про цей випадок, якби кількома тижнями раніше подібний не стався зі мною. Сама не розумію, чому з церкви ноги наче самі понесли мене до супермаркету. Адже в неділю за покупками ніколи не ходжу. А тут раптом – пішла. За гречаною крупою. Видно, підсвідомо повірила в безкінечне телезомбування про її можливий дефіцит.
Гречка, тобто, крупа заважила 36 гривень. Потім під руку попалися вершки, олія, лимони… Досить, сказала я собі, бо в гаманці – лише 90 гривень. Ставши в чергу до каси, за звичкою, вийняла телефон і на його калькуляторі швиденько порахувала все. Вийшло 85 гривень з копійками.
– Із вас 121 гривня, – привітно посміхнувшись, повідомила касир.
– За що? – навіть не встигнувши розсердитися, посміхнулася я до неї.
– Як це – за що?
– Перерахуйте, будь ласка, бо я це зробила якраз перед вами. Тим паче, що грошей стільки не маю.
– Ой, – точнісінько, як у випадку з бабусею-інопланетянкою вигукнула не та, що її обслуговувала, а зовсім інша дівчина-касир – та я ж вам випадково двічі гречку « пробила»!..
– А чому саме гречку, аж за 36 гривень? Чому не лимони – вони ж лише 12 коштують, або не вершки – за 10?
На щастя, на цьому свої запитання я закінчила. Тим паче, що касир вибачилася. Та ще й пояснила: з касовими апаратами таке іноді трапляється…
Ще б пак! Звісно, трапляється. Через те я й узяла за звичку ще два роки тому перераховувати покупки в черзі до каси. І зробила це після того, як начебто акційний дволітровий «Перволь», котрий мав коштувати 60 гривень, у чеку виявився більш ніж у півтора рази дорожчим. А це 99 гривень.
– Розумієте, ця акція ще тиждень тому закінчилася, – пояснили мені спершу касир, а потім адміністратор.
Цікаво, скільки за той, вже «безакційний» тиждень покупців обманулися? Точніше, скількох обманули? Адже не лише на різномастих акціях обманюють нас із вами…
І ще одне дуже цікаво: чому касові апарати помиляються лише в один бік – себто, на завищення вартості покупки? Чи хтось може розповісти, як із нього за придбаний товар узяли вдвічі менше?
Тому не лінуймося ніколи – ні при маленьких покупках, ані при великих порахувати все самі. Хоча б гривні, без копійок… Адже ми, люди, вміємо це робити анітрохи не гірше, ніж електроніка.
І робімо це скрізь, не тільки у закладах торгівлі. А й, приміром, у банках чи поштових відділеннях – при оплаті житлово-комунальних та інших послуг, на ринках і в аптеках…
До слова, про аптеки.
Відправила днями моя сестра Катя доньку до аптеки. Там вона купила кардіомагніл, в’єтнамську «зірочку» і лоспірин.
– Скільки він коштує?
– Тридцять дві тривні за тридцять таблеток, – відповіла завідувачка аптеки. І назвала вартість усіх ліків – понад 120 гривень. Донька розрахувалася. І вже виходячи з аптеки, зупинилася: чому сума вийшла такою великою, якщо «зірочка» – 24 гривні, лоспірин – 32, а кардіомагніл – близько 15? Тож молода жінка ще раз стала у кінець черги (а ви знаєте, які у розпал епідемії грипу черги в аптеках – такі ж, як ціни на ліки. Тобто, величезні) і, ніяковіючи, попросила пояснити, чому сума придбаних нею ліків значно вища, ніж вона розраховувала.
До честі завідувачки, вона теж усе перерахувала. І повернула 49 гривень 60 копійок – із 120 заплачених.
– Вибачте, – сказала, – я помилково взяла з вас гроші за 100 таблеток лоспірину…
Між іншим, в аптеках теж стоять касові апарати. Тобто, як і в супермаркетах. Там ніхто не лічить на пальцях чи допотопних рахівницях.
Отже, техніка пішла далеко-предалеко вперед. Як і годиться в ХХІ столітті. Чому ж тоді рівень «рахувальників» залишається таким нікудишнім?
Тетяна САВКІВ.
