В урочищі Бичова, що поблизу Монастириськ, минулими вихідними відбувся традиційний фестиваль «Дзвони Лемківщини».
Цьогоріч він був приурочений 70-річчю з початку депортації українців та був пронизаний особливим смутком за тим, що довелося пережити українцям у минулому столітті і подіями, які відбуваються сьогодні в зоні АТО.
– Переселення 1944-1946 років було трагедією для багатьох родин лемків, серед яких і моя родина. Півмільйона українців вимушено переселили з Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Любачівщини. Та незважаючи на відірваність від рідної землі, лемки зуміли зберегти свою культуру, – зазначив під час відкриття голова Тернопільської ОДА Степан Барна. – Сьогодні вони демонструють свої оригінальні звичаї та традиції. Це елемент єднання усіх етнографічних груп в єдиний народ. Більше того, лемки не втратили свою національну позицію. Серед них – Герої Небесної Сотні та бійці АТО.
«Дзвони Лемківщини» – фестиваль з особливим настроєм. Сюди приїздять за настроєм, спогадами, за атмосферою, яка повертає в минуле. Дідусі та бабусі зі сльозами на очах згадують свій рідний край, землю, звідки їх вигнали у невідомість. Важко зрозуміти їх ностальгію через 70 років після переселення і щире бажання повернутися на батьківські землі – край, який для них найкращий в світі. Пригадую розповіді своїх бабусь, той блиск у їх очах і власні відчуття, коли побувала у їх рідному селі. Це дивовижна енергетика і магнетизм землі, звідки походить твоє коріння.
– На цьому фестивалі зустрічаються лемки з усього світу. Родичі, сусіди, друзі, знайомі, односельчани, – каже відомий меценат і лемко за походженням Михайло Мацієвський. – Ця земля благословенна, адже раз в рік збирає нас усіх разом. Лемки виросли в горах, звикли до важкої праці, мають багату культуру. У нашого етносу непроста доля, але він є невід’ємною і важливою частиною українського народу. Вже зараз стало відомо, що 70 років тому депортували більше мільйона людей, пусткою стали 350 сіл і містечок. Це була величезна трагедія в житті українців.
Поміж фестивальних яток зустрічаємо Стефанію Бучковську з Козівщини. У неї надзвичайне вбрання, розшите яскравими орнаментами. Переселена вона з Надсяння – села Бібірка. Бабуся розповідає, що вдома в неї – більше 30 різноманітних костюмів, які вона створила власноруч.
– Кожна людина повинна залишити слід після себе, – каже вона. – Я передам своїм внукам шматок нашої багатої культури. Наш народ пережив дуже багато всього. Нас силоміць переселили з чудової, родючої землі. Стільки нам всього довелося пережити важко описати словами. Україна заслуговує на мир і спокій. Але коли ми цього дочекаємося – не знаю.
На «Лемківській ватрі» особливо відчувалися події, які сьогодні хвилюють всіх українців. Учасники фестивалю молилися за воїнів АТО, які захищають нашу державу на Сході, загиблих військових і Героїв Небесної сотні разом з главою УГКЦ Блаженнішим Святославом Шевчуком. Степан Барна вручив грамоти обласної державної адміністрації за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, учасникам антитерористичної операції, вихідцям із лемківських родин Монастириського району. А демобілізовані бійці батальйону «Збруч», які мають лемківське коріння, привезли лемківський прапор, який був разом з ними у найгарячіших точках буремного Сходу.
А ще приїхали на фестиваль родини переселенців із зони АТО. Вони двічі пережили вигнання – їх батьки і дідусі були депортовані, а у 21 сторіччі війна змусила і їх покинути рідні домівки.
Фермер Петро Мадяк з села Переможне вже рік живе з родиною на Тернопільщині. В ЛНР винесли йому смертний вирок за проукраїнську позицію і підтримку Збройних сил України.
– Ми думали – за місяць-два повернемося. А тепер будуємо життя тут, – розповідає чоловік. – Я мав фермерське господарство, техніку, а залишився ні з чим. Страшно згадувати, як ми виїздили – мені вдалося врятувати десять людей, а ще разом з «айдарівцями» визволяв дружину в чеченців. Всі разом ми приїхали на Тернопільщину. Я вірю, що ми повернемо окуповані землі, адже Україна має бути єдина.
Донька пана Петра Оленка закінчила коледж в Гусятині. Про те, як втікали з рідного дому, розповідати не хоче. Каже, моторошно згадувати те, що довелося пережити. А ще зізнається, що хотіла б залишитися жити саме на Тернопільщині.
– Мої бабуся і дідусь з Лемківщини, – каже дівчина. – Вони мені багато розповідали про те, як їх переселяли і що їм довелося пережити. Я б дуже хотіла поїхати туди, де вони народилися. На цьому фестивалі я відкрила для себе багато цікавого про лемків, їх культуру, традиції, почула мову. Дуже хотілося б, щоб в Україні був мир і щоб було більше патріотизму в наших серцях.
Під час фестивалю співали лемківські пісні, готували страви національної кухні, проводили майстер-класи із виготовлення предметів побуту, демонстрували національний одяг та твори мистецтва відомих лемків. Тут кожен міг відкрити для себе щось нове, поспілкуватися та відчути особливу єдність українського народу.
Під час «Дзвонів Лемківщини» староста фестивалю запалив символічну ватру – цьогоріч її назвали Ватрою Миру. Адже сьогодні це чи не найбільше прагнення та мрія кожного свідомого українця. Лемки, як ніхто інший, знають, що таке війна, переселення та втрата рідного дому. Тож усі разом молилися за мир і спокій в Україні і за те, щоб трагедія, яка торкнулася їх, більше ніколи не повторювалася в нашій країні.
Юля ТОМЧИШИН.
