Що потрібно жінці для повного щастя? Звичайно ж, можливість відчути себе матір’ю. Це великий Божий дар, переконана відома тернопільська спортсменка, авторка 33 рекордів України з пауерліфтингу Лілія Проць, адже ні кар’єра, ні мільйонні статки не здатні компенсувати нереалізованих материнських почуттів.
Усе своє свідоме життя Лілія присвятила спорту. Окрім того, вона активна громадська діячка, засновник Клубу за місцем проживання «Джура», президент молодіжної громадської організації «Фізкультурно-спортивний клуб «Спорт-клас».
Шашки змінила на штангу
Дивлячись на цю тендітну жінку, важко уявити, що майже двадцять років поспіль вона піднімала штангу вагою, яка майже удвічі перевищує її власну. І не просто піднімала, а ставила неймовірні рекорди. Спортивний хист до пауерліфтигу у ній розгледів заслужений тренер України Степан Онищук, який і допоміг Лілії змінити захоплення шашками на штангу. Саме так, бо ще з шкільної парти дівчина займалася у шахово-шашковому клубі «Авангард».
– На шашки мене затягнула однокласниця, – розповідає Лілія. – Я так «втягнулася» у гру, що згодом уже не уявляла без цього свого життя. Тим паче, що виходило досить непогано: вигравала змагання, завойовувала чемпіонські медалі і навіть стала кандидатом в майстри спорту.
Та закінчивши школу, дівчина змушена була обирати професію, яка б дала змогу забезпечити себе та ще й допомогти матері. Особливих статків у сім’ї не було, адже мама виховувала їх з братом одна. Ліля розуміла, що покладатися може тільки на себе. Здобувши фах радіомонтажника апаратури, прийшла на радіозавод.
– Працювала, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, – продовжує жінка. – Це було складно, адже тут, як у спортивній команді, від роботи кожного залежав загальний результат. До того ж, у свої 18 років я вже була матеріально відповідальною: світлодіоди, транзистори, інші деталі, які привозили на завод з Росії, були дуже дорогими.
Заздрили навіть чоловіки
Її життя круто змінилося, коли Степан Онищук запропонував спробувати зайнятися пауерліфтингом. «А чому б і ні?» – подумала вона.
– У той час, а це був 1994 рік, жінка-штангіст, жінка-борчиня були явищем поодиноким, – ділиться спогадами спортсменка. – Тому хотілося бути у числі перших. На початках штовхнула штангу вагою 70 кілограмів при своїх 52-х. Хлопці, які були в залі, аж присіли від здивування. Лише за три місяці тренувань виконала норматив майстра спорту, а ще за чотири – стала майстром спорту України міжнародного класу. Через півроку на змаганнях норматив майстра спорту перевиконала на 27,5 кілограма. Я зрозуміла, що це моє.
Поєднувати роботу на заводі і заняття спортом було непросто. Ліля буквально розривалася між підприємством і спортзалом. Робоча зміна тривала з восьмої ранку до п’ятої вечора, а на шосту треба було встигнути на тренування. Додому поверталася пізно і, втомлена, засинала майже на ходу. Наступного ранку все починалося спочатку. Але вона ніскілечки не шкодує, що доля складалася саме так, адже роки виснажливої праці дали свої плоди.
Немає ноутбука – займися собою
Лілія переконана, що на кожному етапі свого життя людина переосмислює свої дії, вчинки, аналізує пройдений шлях і відкриває у собі щось нове. Це вона знає з власного досвіду. Жінка порівнює себе з героїнею популярного фільму «Москва сльозам не вірить», яка пройшла складний шлях від простої робітниці до директора солідного підприємства. Щоправда реалізуватися сповна їй судилося не на виробництві, а у спорті. Досягши відповідних результатів, вона зрозуміла, що настав час допомагати іншим.
– Життя сьогодні непросте, – заглиблюється у роздуми Ліля. – Яскраво виражена соціальна нерівність, від якої найбільше страждають діти. Одні батьки можуть одягнути своїх доньку чи сина в брендові речі, купити їй крутий мобільник чи ноутбук, а інші ледве зводять кінці. Тому займаюся з дітьми соціально-незахищених категорій, залучаючи до занять спортом. Це не означає, що у майбутньому кожен з них має стати відомим спортсменом. Зате у період отого підліткового та юнацького максималізму певні результати у спорті, відмінна фізична форма і красиве тіло – це якраз ті якості, які допомагають почуватися впевнено і не комплексувати.
Долю знайшла у соцмережах
Змагання, тренування, роз’їзди, громадська робота. За усім цим Лілія не уявляла собі іншого життя. Та воно поволі вносило свої корективи. Якось у соцмережах вона познайомилася з Мохаммедом, іракцем за національністю. Їм завжди було про що поговорити. Мабуть тому, що обоє народилися під знаком Козерога.
– Ми спілкувалися через інтернет два роки, – розповідає Лілія. – Коли він запропонував одружитися, була трохи спантеличена, адже молодший за мене на одинадцять років. Проте, відколи ми разом, навчилися розуміти і поважати один одного. Не заважають навіть різні релігії. Мохаммед – мусульманин, отож у нього свої звичаї. Під час рамадану він 40 днів не голився і їв тільки після шостої. А ще молиться кожні дві години, та це мені це не заважає. Ми разом уже три роки. Сьогодні виховуємо донечку Настю, яку за взаємною згодою взяли з дитячого будинку. Чоловік здобуває медичну освіту, наразі проходить інтернатуру.
Настуня обійняла і назвала мамою
Якось жінка дізналася, що у її друзів з Кривого Рога сталася біда. Мама потрапила до в’язниці, а її п’ятирічну донечку Настю забрали у притулок. Доля дівчинки так глибоко вразила Лілію, що вона вирішила взяти її на виховання. Чоловік бачив, як переживає дружина, і вирішив підтримати її.
– Ми хотіли усиновити дівчинку, – каже Ліля, – але згідно з нашим законодавством це виявилося неможливим. Чоловік – іноземець, а такі подружжя можуть лише взяти дитину під опіку. Але й для того нам довелося приїздити до Кривого Рога п’ять разів, адже процедура ця непроста. Та коли нарешті отримали дозвіл і приїхали забирати дівчинку. Настя одразу пішла до мене на руки, обійняла і назвала мамою.
Ліля розповідає, як ще до заміжжя мріяла створити будинок сімейного типу. Навіть підходила з таким проханням до тодішнього мера. У відповідь почула, що у межах Тернополя це неможливо через відсутність коштів у міському бюджеті.
Як страшний сон
Сьогодні жінка сповна насолоджується материнством і дякує долі, що та подарувала їй такий шанс. Дівчинку віддали у школу раннього розвитку. Батьки організовують для неї цікаве дозвілля, різноманітні поїздки. Життя у притулку Настя згадує як страшний сон, адже за чотири місяці, допоки вирішувалися юридичні формальності, вона відчула, що таке бути сиротою.
– Спершу вечорами Настю дуже важко було вкласти спати, – розповідає мама. – У неї був порушений фізіологічний розвиток ніжок. Донька не могла стрибати, присідати, часто падала. Добре, що ми своєчасно її забрали і зможемо виправити вади, яких дитина нажила через недогляд дорослих. Зараз донька дуже енергійна, легко знаходить спільну мову з людьми, співає, танцює, має чудову пам’ять і хороші розумові здібності. У неї безмежно добра душа.
«Давай візьмемо його з собою»
– Коли ми забирали Настю з Кривого Рога, вона привела до мене хлопчика і каже: «Це – Діма. У нього немає мами й тата. Давай візьмемо його з собою», – продовжує Ліля. – Дівчинка мріє про братика або сестричку і ми з чоловіком уже думаємо про поповнення у сім’ї. Якби у мене був свій будинок, я б забрала з дитбудинку якомога більше діток, бо вони, як ніхто, потребують особливої материнської і батьківської турботи.
Тому закликаю усіх, хто має таку можливість, не боятися брати на виховання сиріт і створювати прийомні сім’ї.
Своїм особистим прикладом жінка довела, що це допомагає змінити не лише власне життя, а й життя дітей, які мають право на щасливу родину. Вона організувала благодійну акцію «Подаруй тепло та радість дітям», в рамках якої разом з однодумцями допомагає вихованцям притулку на вулиці Стрімкій продуктами, побутовими речами, одягом, організовує прогулянки, сніданки в місцевому арт-кафе.
У рамках благодійного марафону «Милосердя єднає» Лілія разом з усіма небайдужими збирала кошти та речі для двадцятьох сімей Тернополя, які потребують підтримки. Благородний приклад спортсменки вартий наслідування.
Світлана ВІТРОВА.
Фото з архіву Лілії ПРОЦЬ.
