Мрії стають реальністю, коли наміри перетворюються в дії

Мрії стають реальністю, коли наміри перетворюються в дії

Кажуть, життя – як гітарна струна. Буває, вона рветься, і тоді в житті настає сум чи біль. Але струни можна натягнути заново. І зіграти на них повну тепла та  наснаги мелодію.

Так трапилось у житті чи не кожного потерпілого на виробництві, якими опікується Фонд соціального страхування. Але кожен по-різному виходить зі своєї ситуації, неоднаково реагує на виклики долі. Світлана Магденко з Кременецького району – життєрадісна, наповнена сонячними зайчиками сміху. Мегапозитивна й, водночас, серйозна та  відповідальна. Коли разом з командою, яка представляла Тернопільську область на Всеукраїнській спартакіаді серед потерпілих на виробництві «Сила духу» в Ужгороді, мала виступати в дисципліні дартс, готувалася до пізньої ночі, кидала в мішень дротики, переживала. Один з учасників команди помітив, що Світлані трішки бракує техніки, бо ж вони –  спортсмени-аматори, ніколи спеціально не займалися певними видами спорту. Всі разом дружно відпрацювали ці моменти. І в підсумку Світлана Магденко, кілька років підряд виграючи в обласних відбіркових змаганнях потерпілих на виробництві в Тернополі, вже на Всеукраїнській спартакіаді додала до скарбнички загальнокомандного заліку тернополян свою особисту бронзу. Чимало друзів  надбала жінка  на тих змаганнях. Особливо здружилася з Валентиною Слюсарчук з Тернополя. І тепер зідзвонюються, спілкуються. Бо здружили їх не тільки спортивні баталії, вболівання за спільну командну перемогу, а й те, що обидві жінки мають у собі особливу силу – силу духу, яка допомагає переборювати життєві труднощі.

Зі Світланою Магденко спілкуватися просто та приємно, вона навіть про свою особисту трагедію, коли трапився нещасний випадок на виробництві, може невимушено говорити.

– Працювала в школі села Сапанів техпрацівником, – гортає сторінки спогадів жінка. – Готували школу до наступного навчального року – робили ремонт. Як кажуть, хто молодший – того просили білити стіни вище, дали драбину. Але та драбина, певно, була старша за мене. І я гримнула з неї на цементну підлогу. Руками ніби рухала, а ноги не слухалися. «Швидкою» доправили в районну лікарню, там сказали, що то сильний забій і пройде. Але час минав, а я встати на ноги не могла. Знайомі  порадили поїхати на консультацію в Рівне, допомогли з транспортом. Коли там, у лікарні, звичайна медсестра подивилася на знімок хребта – каже: у вас перелом, лікар підтвердив діагноз. Після того за їх методикою два місяці лежала нерухомо на спеціальних скручених валиках, консультувалися в телефонному режимі.

І вже через сім місяців Світлана вийшла на роботу. 12 років живе з певними проблемами здоров’я та з абсолютно іншим ставленням до життя. Після травми  мала час подумати, в біді знайшлися друзі. «Тепер за добро вдесятеро віддячу, – каже, – бо знаю його цінність. Люди стали якісь озлоблені, думають більше про власні вигоди, але варто бути добрішими». Світлана двічі на рік проходить лікування, має можливість оздоровитися за кошти Фонду в санаторно-курортних закладах. Пригадує, що в обласній фізіотерапевтичній лікарні реабілітації в Більче-Золотому дуже їй допомогли.

– Тоді найважче було не мені, – зізнається Світлана, – на двох старших дітей лягла важка сільська робота. Ми тримали три  корови, свині, іншу господарку. І вони старалися все встигнути, та ще добре вчитися. Наймолодшому було лише три роки і він вперто сидів зі мною на рівних дошках.  Дуже хотів, щоб я його зустрічала з автобуса, який  возив у дитячий садок, – як зустрічали всіх дітей. Сусіди підсобили: у спеціальному кріслі в автомобілі  вивезли на зупинку – і дитина не тямилася з радості, що мама прийшла по нього…  Через стільки років досі, як пригадую ті моменти – серце стискається. Сусіди їсти носили, підтримували, а ще  колеги, сестри. Так що – добра на світі багато. Просто не всі його бачать і поціновують.

– Багато добрих справ робить і Фонд соціального страхування, продовжує пані Світлана. – Коли мені вперше запропонували спробувати свої сили на спартакіаді «Сила духу» –  якось встидалася. Але відважилась приїхати в Тернопіль на змагання і до цього часу щаслива, що долучилася до усієї когорти таких, як я, котрі пережили в своєму житті чимало випробувань.  З командою побували на змаганнях в Одесі, Ужгороді, де я здивувала саму себе – виборола бронзу з дартсу в особистому заліку. І це допомогло нам стати на третю сходинку п’єдесталу пошани усією командою. До речі, керівник управління Фонду в Тернопільській області Федір Всеволодович Бортняк постійно підтримував спортсменів і всім жінкам команди особисто вручив чудові букети, привітавши з перемогою.

Пригадує Світлана миттєвості спортивних змагань, різні веселі епізоди їх подорожей та спілкування. І своїм дзвінким сміхом висвітлює все довкола. Переконана, що такі спортивні заходи, як «Сила духу» просто необхідні людям з обмеженими можливостями. Адже для багатьох з них – це те віконце, яке допомагає бачити світ, спілкуватися, почуватися потрібними собі і суспільству, віднайти нову життєву опору.

Цього року Фонд соціального страхування не має фінансової можливості організувати спортивне дійство на минулорічному рівні. Але бажання потерпілих на виробництві, осіб з інвалідністю – надзвичайно важливі для працівників Фонду та й загалом для суспільства. Тому управління ВД ФССУ в Тернопільській області залучає до проведення відбіркових змагань «Сила духу» меценатів та усіх тих, хто волонтерством, реальною допомогою може здійснити мрії кількох сотень людей з обмеженими можливостями.

Кілька меценатів уже зголосилися надати посильну допомогу в організації спортивних змагань. Компанія «Агропродсервіс», до речі, не перший рік займається подібною доброчинністю та підтримкою потерпілих на виробництві. Цього року вони знову виявили бажання допомогти особам з інвалідністю в Тернопільській області.

Саме так мрії стають реальністю, коли наміри  перетворюються в дії.






Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *