На Тернопільщині є 58 тисяч 619 інвалідів – кожен 18-й з нас

На Тернопільщині є  58 тисяч 619 інвалідів  –  кожен 18-й з нас

bazylevska

Серед тих, кого доля торкнулася надломленим крилом, більше 4,5 тисяч дітей. Ці невтішні цифри, на жаль, збільшуються щодня. Як живеться цим людям у сьогоднішніх нелегких реаліях? Про це розмовляємо з керівником Тернопільського відділення Фонду соціального захисту інвалідів Іриною БАЗИЛЕВСЬКОЮ.

 

– Пані Ірино, якось так виходить, що населення області щорічно зменшується, а кількість інвалідів зростає.

– Це справді дуже тривожна тенденція. Цьому, на жаль, сприяє багато чинників. Останнім часом ми взагалі живемо у стані постійних стресів. На наше психічне та фізичне здоров’я впливає екологія, те, чим дихаємо, харчуємося, яку воду п’ємо.  При такій високій бідності населення, як нині,  не кожен може вчасно звернутися до лікаря. Дозволити собі відповідне лікування чи операцію, і це також нерідко призводить до інвалідності. Люди ходять до останнього, рятуються травами, займаються самолікуванням. І вже коли край, звертаються  до медиків. На жаль, буває пізно і людина стає інвалідом.

 

– Не так давно тернополянам презентували документальний фільм «Насамперед ми люди», присвячений життю людей з інвалідністю в Україні та США, а також їхнім правам та можливостям. В основі фільму зворушлива історія трьох майже незрячих підлітків, які почувають себе набагато комфортніше у чужій країні, ніж у себе вдома.

–  Дуже хотілося б, аби його подивилися якомога більше тернополян. Тому що права у людей з особливими потребами скрізь схожі. А от можливості, на жаль,  – різні. Хоча інколи для того, щоб зробити життя інвалідів легшим,  великих коштів не потрібно.  У вирішенні багатьох проблем важливим є людський фактор. Наприклад, у згадуваному фільмі є картинка. Зупинка, серед людей, які чекають громадський транспорт, є інвалід на візку. Під’їжджає маршрутка, водій виходить, опускає підйомник, завозить візок з інвалідом, фіксує його у спеціально відведеному місці. Це – за кордоном. Ви можете уявити щось подібне у нас? Наші зупинки, де маршрутки чи тролейбуси стають у «три поверхи», а не заїжджають в «кишеню», як має бути. Бо водії думають про те, як швидше, образно кажучи, наздогнати гривню. А ще, бачачи навіть людину, яка кульгає, чи незрячого, чи просто старенького, той, хто сидить за кермом, тупо зачиняє перед ними двері. Бути трішки уважнішими, добрішими, толерантнішими один до одного – грошей не вартує.

 

– На вашу думку, чому у нас так трапляється?

– Напевне, багато що залежить від нашої ментальності, свідомості. Хоча різні суспільні інституції, громадські організації стараються  привертати  увагу до проблем інвалідів. Ми нині говоримо про доступність, тобто надання можливості людям з особливими потребами вести незалежний спосіб життя, брати активну участь у житті суспільства. Я знову почну з малого. Чи багато у нашому місті належно встановлених пандусів? Їх практично немає або зроблені абияк. Ні державні установи, ні приватні структури не хочуть на це тратитися. Кругом незручні сходи, особливо слизькі узимку. До міської ради, до ОДА, до податкової, прокуратури, Укрпошти, до драмтеатру, до аптек… А коли ті мармурові східці ще притрусить сніжок… Здоровій людині непросто по них вибратися. Хоча підприємцю чи бізнесмену дуже мало вартує кинути, наприклад, килимок. Чи прибрати з тротуарів рекламні таблиці з позначками меню чи курсом валют, так звані спотикачки. Уявіть: іде людина незряча. Чому ж для нас важливіше продати піцу, ніж те, що хтось може перечепитися, травмуватися? Врешті, всі ми живемо під одним небом, і ніхто не знає, що його чекає завтра.

 

– Тобто, і держава, і кожен з нас може допомогти таким людям інтегруватися у суспільство?

– Абсолютно. Я хочу сказати, що у багатьох випадках люди з обмеженими можливостями сильніші від здорових жагою до життя, силою духу і волі. Візьміть наш «Інваспорт». Його спортсмени завоювують призові місця на різних змаганнях, у тому числі і міжнародних, прославляючи і презентуючи Україну у світі. Завітайте на фестивалі «Повір у себе» і ви відкриєте для себе стільки талантів… А які картини малюють, створюють цілі вишивані шедеври ті, хто, здається, мав би ображатися на долю. Вони об’єднуються у громадські організації і долають труднощі разом. Ми знаємо такі потужні об’єднання як  нечуючих чи незрячих, людей з порушеннями опорно-рухового апарату. А ось недавно в області утворилася громадська організація «Сильні духом». Люди на візках, з паличками, з нелегкими захворюваннями добилися приміщення, зробили там ремонт і зараз шиють для наших бійців на війні маскувальні халати. Вони забули про свої хвороби, сльози. У той же час скільки людей, яким Бог дав здорові руки, ноги, очі просто лежать перед телевізором і жаліються на життя?..

 

– Пані Ірино, сьогодні усе частіше говорять про інклюзивне навчання, тобто, коли дитина з обмеженими можливостями має рівні права до освіти, як і її ровесники. І може навчатися за місцем проживання в умовах загальноосвітнього закладу. А не в інтернатах, які до того ж ще й часто винесені за межі міста.

–         Ідея, звісно, хороша. Але чи її автори, прихильники досконало вивчили  проблему? Думаю, що ні. Суспільство не готове поки що до таких новацій. Можна закрити нині  школи-інтернати. Сказати, що це погано, от давайте забезпечимо усім інклюзивне навчання у звичайних школах чи перебування у садках. Я не хочу зараз пригадувати випадок, який стався у Кіровограді, коли батьки збиралися на збори і вимагали, щоб дівчинку з ДЦП не приймали у загальний клас. Це було страшно і дуже жорстоко. Але, очевидно, треба було вивчити ситуацію наперед, подумати про долю тієї дитини, її психологічний стан. Звичайно, можна звинувачувати батьків, але постраждала в результаті хвора дитина. Чи маємо ми на це право? Згідна, у багатьох країнах інклюзивне навчання є нормою. Але в світі багато чого вже робиться, а в нас – ні. Треба, очевидно, щоб у кожній родині змалечку вчили дітей милосердя, доброти, розуміння, що хтось може бути інший: не так бачити, не так ходити, не так чути. Та й навчальні заклади мають адаптуватися під таких дітей. Бо, зрозуміло, коли у класі 30 учнів, учитель орієнтується, якщо не на відмінників, то на «хорошистів». У той час діти з обмеженими можливостями просто залишаються поза увагою. Так нині є.

 

– Але так може залишатися і надовго.

– Розумієте, ця проблема – як по спіралі. Знову ж таки треба вчити не бути байдужим, дійти до свідомості, до серця. Не лише раз у рік,  у День інвалідів – 3 грудня, відвідувати спеціалізовані заклади, де вчаться і живуть діти, люди з обмеженими можливостями. Це можна робити значно частіше, обмінюватися різним досвідом, напрацюваннями, проводити спільні творчі вечори, концерти. У нинішній ситуації я ніколи не погоджуся, що школи-інтернати – це погано. Тим паче, ці заклади зараз перереєстровуються у навчально-реабілітаційні центри, що психологічно знімає певні стресові ситуації для дітей і батьків. Тут є спеціальна апаратура, як, наприклад, для нечуючих чи незрячих, працюють викладачі, які мають досвід роботи і підхід до таких учнів. До речі, як правило, випадкові люди у таких закладах не затримуються. Там працюють дійсно ті, хто прикипів душею до чужого болю. Є медики, які стежать за здоров’ям дітей, проводять їхню реабілітацію. Люди, які разом якраз і вчать своїх вихованців адаптуватися у здорове суспільство.

 

– Що все таки не завжди легко, особливо при сьогоднішньому безробітті.

– Згідна. Але разом із управлінням соціальної політики, центрами зайнятості, тобто нашими соціальними партнерами, ми розробляємо програму, як провести дитину від народження до першого робочого місця. Не все вдається. Однак в окремих районах при управліннях соціального захисту населення, при медичних закладах діють центри ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Такий потужний центр за підтримки Фонду у свій час був створений на базі обласної дитячої лікарні. Сприяємо ми також, коли випускники шкіл бажають продовжити навчання у вишах. Звертаємося з клопотаннями у навчальні заклади, щорічно 10-12 дітей-інвалідів зараховуються на державну форму навчання. Коли стається, що наш абітурієнт не пройшов на безоплатне навчання, тоді Фонд відшкодовує кошти з власного бюджету. Для цього укладається тристороння угода між навчальним закладом, Фондом і студентом. Звісно, є відповідні умови: студент, якому оплачуємо навчання, має бути з малозабезпеченої сім’ї, і гарно вчитися. Тобто, щосеместрово він поновлює довідку про доходи і те, як склав сесію. Ті ж випускники, які хочуть працювати, мають звернутися у центри зайнятості. Звідти їх можуть спрямувати на курси для здобуття робочої професії. Чи у центри професійної реабілітації. У Фонді ми готові надати усю необхідну інформацію.

 

– І все ж підприємці не завжди з охотою беруть людей з особливими потребами на роботу.

– Якраз, крім реалізації соціальних програм, однією з функцій нашого Фонду є контроль за додержанням підприємствами нормативу створення робочих місць для інвалідів. А це – 4 відсотки від загальної чисельності працюючих. Тому керівники тих організацій, де працює 8 і більше людей, повинні прийти у Фонд захисту інвалідів і зареєструватися, інакше згідно із Законом будуть штрафні санкції. Хочу сказати, що останнім часом підприємці беруть більш охоче людей з обмеженими можливостями. Сьогодні їх працевлаштовано більше семи тисяч. Такі люди йдуть на роботу не лише заради грошей, а й щоб відчути себе потрібними. Тому на завершення розмови хотіла б усім побажати здоров’я і мати в душі велике милосердя до тих, хто поруч. Уміти поділитися краплиною тепла з людьми, які, може, обмежені у своїх можливостях, але вони так само уміють і хочуть любити цей світ, жити, творити…

Зіна КУШНІРУК.

 

Автор




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *