У кінці червня засоби масової інформації поширили лист Юлії Тимошенко «67 робочих днів!?» У ньому лідер ВО «Батьківщина» з притаманною їй ґрунтовністю аналізує нинішні політичні реалії у країні та рекомендує, як сотворити «диво за 67 робочих днів» – на саміті країн Східного партнерства підписати історичну Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.
У зверненні з Качанівської колонії логічно розставлені акценти, підкріплені фактами висновки, належно сформульовані змістовні рекомендації. Також у преамбулі читаємо:
«Уже очевидно, що в Україні ніхто ні на які площі не вийде. Чи то організаторів немає, чи то організовуватися немає настрою, а якщо і вийде хтось, то обов’язково один проти одного, за гроші і на половину робочого дня.
Не досягли ми ще духовної єдності зі своєю незалежною країною, не злилися з нею на молекулярному рівні, як зі своїми дітьми, або батьками. Ще не вміємо вболівати за неї, як за своє життя.
Не вистраждали ми так важко, як інші народи, права мати свій клаптик безцінної землі у Всесвіті.
Не заплатили ми за це право ані кров’ю, ані стражданнями близьких нам людей. А тих, хто замість нас таки заплатив життям за нашу незалежність, ми або ненавидимо, або проклинаємо.
Такі ми є. І тому нас сьогодні безперешкодно можуть повести в будь-якому напрямку без особливих зусиль та пояснень. Хоч на стрижку, хоч на бійню. Будуть водити, поки ми не дозріємо, і не візьмемо все у свої руки».
Гірко, боляче, образливо, але, на перший погляд, цілком справедливо. Ми й, справді, такими є, або, точніше, такими стали. Байдужими та безпорадними, жорстокими і захланними, щасливими, що живемо та водночас нещасними, бо живемо погано.
…Пригадую осінь 2004-го, безперервні прямі телетрансляції «5 каналу» з Майдану Незалежності, з-під стін Верховної Ради, Кабінету міністрів, Адміністрації президента. Ось наша Юля, привітно усміхаючись, йде з квітами на щільні міліцейські кордони і легким жестом руки опускає щити правоохоронців. Тоді вони не стріляли, тепер, швидше всього, стрілятимуть. Нині є кому віддавати накази «на ураження», є кому без довгих роздумів виконувати їх.
Намети – на Хрещатику, «Сила народу» – на сцені, палкі, здавалося щирі, всім зрозумілі слова розносить холодний вітер над велелюдним майданом. «Разом нас багато!» – відлунює аж з Банкової, де «Гринджоли» стали поруч з пікетниками навпроти останнього форпосту режиму…
Потім було рішення Верховного суду, другий тур президентських виборів, була перемога і найбільше в Україні свято.
Господи, та кому я про це розповідаю?! Ви ж, Юліє Володимирівно, краще за мене, пересічного «учасника Помаранчевої революції», знаєте про все, що відбувалося на Майдані і поза ним. Ви не можете не пам’ятати, як спраглі за свободою українці ловили кожнісіньке ваше слово, гаряче вітали кожен з десяти задекларованих кроків народного президента назустріч людям.
Ви тоді були, пані Юлю, там і з ними. Я розумію, що ваші дії після революції у жодному випадку не можна ототожнювати з ганебною діяльністю всенародно обраного президента та його нашіптувачів. Розумію і не звинувачую особисто вас у політичній реанімації гаранта неокучмізму, у навмисному цькуванні вчорашніх однодумців.
Не лише мені, шановна «леді Ю.», імпонував ваш нерідко невиправданий та економічно необґрунтований радикалізм, ваше непереборне бажання впіймати для українців журавля у небі, не маючи навіть синиці у руках.
Натомість, тінь майдану ще довго тяжітиме над вами через те, що дев’ять років тому мовчки прийняли непрозорі правила політичної гри, мало не за руку привели і поставили перед нацією несправжнього месію, вступили у змову з тими, хто ніколи не вмів та й не мав наміру працювати для народу.
Ви якось сказали, що годі жити минулим, посипати голову попелом та варитися у власних розчаруваннях. Треба думати про майбутнє, наприклад європейське, і якомога активніше наближати його. Цілком з вами погоджуюся, проте…
По-перше, далеко не завжди яскраво виражений песимізм українців можна пояснити їх банальним розчаруванням після Помаранчевої революції. Нині у багатьох випадках вони почуваються приреченими на невдачі не тому, що не мають світлих прагнень та мрій. Люди втратили надію, що навіть в об’єднаній Європі, але з вітчизняними сліпими поводирями, хапугами-чиновниками, корумпованими суддями, податківцями, міліцією їм «світять» високі соціальні стандарти, гарантовані права та свободи, належний правовий захист власних інтересів.
По-друге, обирати краще з поміж гіршого можна лише за умови, що такий вибір є. В Україні ж упродовж усіх двадцяти двох років незалежності зазвичай тасують і роздають тільки одну і ту ж засмальцьовану політичну колоду.
Також намарно тішити себе ілюзіями, що не сьогодні – завтра до влади прийде нова генерація лідерів – самодостатніх, не заплямованих тотальною «візантійщиною». Нинішній політичній еліті, якою б гнилою вона не була зсередини, притаманний надпотужний рефлекс самозбереження. Вона ніколи і нікого й близько не підпустить до парадних дверей своїх кланових клубів, якщо претендент не завчить назубок кодекс публічного лицемірства та не продемонструє ці знання на практиці.
Зрештою, а хто завтра представлятиме майбутню Україну у великій політиці? Діти, близькі родичі, особливо сумлінні слуги та лакеї тих, хто, здається, навічно засів у столичних чи місцевих будинках політичної розпусти.
І, нарешті, стисло про третю, але не останню за значенням, причину того, що українці «ні на які площі не вийдуть». У 2004-2005 роках мій хороший товариш просидів у брезентовому наметі на холодному асфальті повсталого майдану у Києві з першого і до останнього дня революції. Нажив купу болячок, яких ще й досі не може позбутися. Тепер він, незважаючи на болі у спині та суглобах, змушений працювати на будовах Росії, позаяк ні його вища освіта, ні висока кваліфікація не знадобилися Україні.
Також я був свідком, як під час протистояння зовсім не схожі не «революціонерів» молодики шастали поміж сотень прибулих на Майдан автобусів, бусів і легківок з помаранчевими стрічками та записували їхні реєстраційні номери. Ніхто тоді й гадки не мав, що незабаром на підприємців з усіх куточків України, які доставляли у столицю провіант та теплий одяг для «протестантів», почнеться справжнє полювання. Їх затягають по судах і податкових адміністраціях, доведуть до банкрутства, відберуть бізнес або ж покарають фізично.
Ви ж, Юліє Володимирівно, стверджуєте, що «не заплатили ми ані кров’ю, ані стражданнями близьких нам людей». Помиляєтеся, заплатили. Красну ціну – за вікторію Віктора, і ще дорожче – за ганьбу та сором за свій вибір.
У цьому контексті особливо образливо за киян, які першими прийшли на Майдан, дочекалися, прихистили та нагодували сотні тисяч прибулих до столиці своїх співвітчизників. Та не минуло і двох років, як саме «авангардисти» почали проклинати ті часи, пишучи на парканах: «Пробач нас, Леоніде Даниловичу». Власне, вже тепер – у Качанівській колонії – ви достеменно знаєте, як це почуватися обдуреною та обкраденою.
В одному ви беззаперечно праві: організаторів у нас таки малувато – раз, два, три і лічилка скінчилася. Та й вони чомусь зовсім не схожі на лідерів, які йтимуть пліч-о-пліч до кінця, не звернуть, не заховаються за спинами літніх людей та студентів перед щільними міліцейськими редутами чи зграєю хлопців спортивної статури з кийками у руках. Тільки й роблять, що без пуття роз’їжджають Україною, та, як риба ікру, метають у нерідко замовлений натовп «бородаті» гасла: зробимо, здолаємо, доб’ємося, поборемо, відмінимо, визволимо…
Пустослів’я людей вже не гуртує – сьогодні лише конкретні вчинки чи події можуть спонукати народ до рішучих дій – до повстання за чи до боротьби проти.
Яскравий приклад стихійного бунту – Врадіївка на Миколаївщині, де доведені до відчаю люди вщент сплюндрували місцеве відділення міліції. Так, це – їхня неконтрольована реакція на страшне зло, їхня помста за свавілля перевертнів у погонах, які по-звірячому познущалися над жінкою. З іншого боку, надзвичайну ситуацію у містечку та її потужне відлуння в Україні сміливо можна трактувати, як останнє, однозначне і ультимативне попередження всім, хто хизується своєю безкарністю.
Так що навряд «нас сьогодні безперешкодно можуть повести в будь-якому напрямку без особливих зусиль та пояснень. Хоч на стрижку, хоч на бійню».
Переконаний: мій народ – не отара слухняних овець. Не раби вже ми, хоч якби цього комусь не хотілося. Як на мене, існує лише одна суттєва причина, яка змушує українців ще й дотепер терпіти. Ми боїмося брати майбутнє «в свої руки», бо, обпікшись на гарячій помаранчі, дмухаємо на холодне різноколір’я партійних стягів. Не знаємо, кому потім довірити нашу долю. У перевернутій з ніг на голову Україні за великим рахунком нічого не змінилося. Одні і так купаються у розкоші та отупіли від безмежної влади. Інші ж, постійно «тушкуючись» зі своїми ідеологічними опонентами, вочевидь, ще не визначилися, що з нашим подарунком робитимуть. Хіба що знову, як у 2004 році,…
До речі, Юліє Володимирівно, схоже, вони вас теж зрадили. Чи не так?
Олег ГРУШКОВИК.
