Двоє юнаків – Роман Кульчицький і Віктор Сов’як стали героями нашого часу
Як писав класик літератури Максим Горький, у житті кожної людини є місце для подвигу. Кожен розуміє цей вислів по-своєму. Хтось перевів стареньку бабусю через дорогу і вважає елементарну людяність великим подвигом, а дехто навіть спекулює на цьому. Пригадується, під час навчання в університеті мій одногрупник у такий спосіб виправдовував перед викладачем годинне запізнення на пару. Однак немало й таких, які, ризикуючи своїм життям, рятують інших, але ми дізнаємося про це зовсім випадково. Так трапилося і з моїми героями.
Днями Тернопільський технічний коледж імені І. Пулюя прощався зі своїми випускниками. Урочистості відбувалися у Палаці культури «Березіль». Завідувач відділу професійної підготовки Оксана Кутко там і розповіла мені про хлопців, які нещодавно, наражаючись на небезпеку, врятували життя десятків інших людей.
Вранці, 26 червня, двоє нерозлучних друзів – чортківчанин Роман Кульчицький та житель села Росохач Віктор Сов’як поспішали до коледжу, де навчалися на слюсарів з ремонту автомобілів. Того дня мав відбутися попередній захист дипломних робіт. Їхня автівка в’їхала у село Мшанець, як раптом хлопці помітили попереду вантажну фуру, що петляла по дорозі, наче за кермом сидів добряче захмелілий водій. Попутні машини роз’їжджалися урізнобіч, намагаючись уникнути зіткнення. Роман та Віктор запідозрили, що тут щось не так.
– Коли ми наблизилися до пішохідного переходу, то пригальмували, щоб пропустити людей, – каже Віктор. – І побачили, що по зустрічній смузі рухається фура «DAF» і навіть не збирається зупинятися. Придивилися і помітили, що за кермом не видно водія. Миттю переїхали на його бік, швиденько вискочили з машини та побігли назустріч некерованій фурі. Роман на ходу відчинив двері, а я заскочив на підніжку. Спершу хотів затиснути ручне гальмо, але не зміг, бо чоловік на ньому лежав. Відсунути водія теж не зміг, бо він був міцної статури. Тому довелося скерувати машину на бордюр, щоб не наїхала на людей або зустрічний транспорт.
На щастя, маневр вдався і у дорожній пригоді ніхто не постраждав. Віктор залишився біля водія, який важко дихав і був непритомний. А Роман, аби не гаяти часу до приїзду швидкої і не втратити шансу на порятунок людини, поїхав за сільським фельдшером. За кілька хвилин привіз жінку, яка надала першу медичну допомогу водію, і він опритомнів. Як з’ясвувалося, у чоловіка стався серцевий напад. Трохи згодом прибула швидка та відвезла його до Теребовлянської райлікарні. Лише тоді, зачинивши двері у фурі і передавши ключі продавцеві магазину, що неподалік, хлопці продовжили шлях до Тернополя.
На захист дипломних хлопці запізнилися майже на дві години. Довелося пояснювати причину майстрові. Таким чином у коледжі дізналися про їх благородний вчинок, який без перебільшення можна назвати героїчним і про який товариші розповідають з особливою скромністю. Вони переконані, що на їхньому місці так вчинив би кожен.
Роман та Віктор безмежно цінують справжню чоловічу дружбу і готові у будь-яку хвилину прийти на допомогу один одному. У них навіть мрія одна на двох. Хлопці планують здобути вищу освіту і відкрити власну справу, пов’язану з автосервісом. Шкодують лише про те, що умови в Україні не надто сприятливі для започаткування бізнесу та й взагалі для працевлаштування молоді за здобутим фахом.
– Аби започаткувати власну справу, – роздумує Роман, – треба мати стартовий капітал. – А де його взяти, якщо на роботу молодих не беруть, усі хочуть спеціалістів з досвідом. Де ж тоді здобути той досвід? Тому, напевне, доведеться на деякий час поїхати на заробітки за кордон. Іншого виходу просто немає, інакше не зможемо реалізувати свої задуми.
Як не прикро, але хлопці таки мають рацію. Хочеться побажати їм, аби усі мрії збувалися, а добро і людяність поверталися до них сторицею.
Світлана ВІТРОВА.
