Тернопільський актор Євген Лацік: «Я сам собі кат!»

Тернопільський актор Євген Лацік: «Я сам собі кат!»

Навесні, коли саме повітря повниться дивними флюїдами пробудження, оновлення, тріумфу життя святкує свої іменини чарівник і маг – театр.

Для нас театр – це завжди свято, а 27 березня, хоча й не позначене святковим у календарі, зате проміниться живим теплом у душі кожного його шанувальника. Моя сьогоднішня розмова – з одним із творців сценічних див молодим талановитим актором тонкого душевного складу, що весь, як оголений нерв.

– Євгене, в театрі випадкових людей не буває. Як ви потрапили сюди – мрія чи все ж таки випадок (щасливий для нас, В.С.)?

– Чиста випадковість. Але чим старший стаю і чим більше подій відбувається в моєму житті, тим сильніш відчуваю присутність Бога. Ніби взяв мене за руку і сюди привів – на акторський курс  В’ячеслава Хім’яка. Пройшов усі конкурси, співбесіду – і вступив. У мене непогані вокальні дані і я навіть збирався стати вокалістом, але саме на акторському курсі зрозумів, що тут можна поєднати все: і тіло, і розум, і голос душі.

– Ви – актор широкого спектру, дуже органічний. Яке амплуа вам ближче? Як Вам працюється над ролями?

– У мене немає певного амплуа і я навіть не намагаюся використовувати це слово в лексиконі. Вважаю, що воно є виправданням для акторів, які не можуть зіграти того, що їм «не по нутру». У мене в дипломі написано: актор драми, і я маю грати все.

– Які у вас стосунки з режисерами? Чи підпорядковуєтесь беззастережно їхній волі, а чи можете посперечатись, привнести щось своє?

– Я не дозволяю собі сперечатися з режисером. Можу запитати і попросити пояснити, бо коли не розумієш, що робиш на сцені – важко. Думаю, що недоцільно нав’язувати режисерові своє бачення, коли він його не сприймає, бо ти бачиш лише свою роль, а він – картину в цілому.

– Ваше покоління  – нинішнє обличчя театру. Від вас залежить, яким він є і чи знаходить тут глядач те, чого потребує його душа. Чи згодні, що на театрі відбувається розмова душ глядачів і акторів, а це – найвищий рівень спілкування і сприйняття?

– Абсолютно. У залі театру півтисячі місць. Я рідко собі дозволяю переходити межу четвертої стіни, але коли виходжу на сцену, а в залі є хтось близький, то вже за пару хвилин відчуваю, де він. Є магія театру. Якби винайшли вимірювач енергетики коливань у залі – було б цікаво, що відбувається під час вистави.

– Що хотіли би змінити, чим збагатити творче життя і глядацьку довіру до театру?

– Чесно виконувати свою роботу, любити її і правдиво ставитись до неї – тоді й глядач буде сприймати тебе з чистою і відкритою душею.

– Здається, аби вразити публіку, акторська майстерність, енергія і фантазія мають фонтанувати. Де берете наснагу?

– Є вислів : «Щоби вражати, треба самому бути враженим». Шукаю наснагу і в музиці, і у фільмах, але основними вважаю освіту, володіння професією, розуміння її, щоб себе акумулювати і  видати те, що ти повинен.

– Чи зі сценічним досвідом приходить здатність відкривати в собі щось несподіване, найпотаємніше?

– Так. Буває, випустили виставу, граєш рік – і раптом щось змінюється, звідкись береться момент прозріння, що переверне все – і так схопить за душу, що прикипиш. Такі миті просвітління впливають на всі складові, що в сукупності називають талантом. Усе дається Всевишнім.

– Митець не може жити без болю. Що болить вас?

– Багато чого болить, починаючи з ситуації в державі. Біль для актора – важлива річ, дає багато різних відчуттів. Найсильнішим ударом для мене була есемеска від дружини-військової з зони АТО: «Пам’ятайте  завжди, що я вас люблю». Я сполотнів від жаху, міцно притиснувши до себе донечку. Той біль у мені досі, хоча дружина вже вдома. Але це емоційний досвід. Актори свідомо наражають себе на якусь модель чуттів, щоб використати їх при створенні різних образів. Я не колекціоную емоційних станів, однак у роботі це дуже допомагає.

– Чи могли б сказати, що ви сам собі і цензор, і суддя – в кожній клітині? Чи властиве вам самоїдство? Як справляєтесь?

– Я для себе не просто цензор, я кат. Не вмію тішитись тим, що зробив. Розумієте, що це означає? Або «з’їхати з котушок», або заробити інфаркт. Часом таке відчуття, що не у своєму вимірі  живу. У моїй свідомості компліменти затримуються недовго.

–  Чи є розуміння і потреба, як зберегти свою індивідуальність, не вийти в тираж, не скотитись до «тамадування»?

– Мені цього не дозволяє совість. Коли гримуюсь, то кожен мазок, кожен жест відгукується всередині мене, відчуваю, як набираю рис твореного образу…

– Театр – ваша любов чи доля?

– Все взаємопов’язано.  Якщо актор думає про щось більше, ніж про театр, то він не актор. Моя робота – це моє життя, мій свідомий вибір.

– Ваше бачення майбутнього театру. У чому місія театру?

– Місія – доносити до людей ідеали, звертати їх увагу на себе, на життя, бути добрішими, щирішими, вчитись радіти життю(чого сам, на жаль, не вмію).

– Ваше сприйняття Шевченка колись  і тепер, у процесі творення образу, хоча у виставі акценти розставлені більше на добі, в якій він жив і формувався, на його творчості, де – весь біль нашого народу.

– Я згадую себе хлопчиною, коли виступав на Шевченківських концертах у сільському клубі. Коли йшла підготовка до них,  приходили потомлені роботою люди з таким світлом в очах!  А в мене горло тремтіло, не міг справитись зі своїм хвилюванням. Шевченківські концерти, як на мене, були у нас більшим святом, ніж Великдень. Я досі пам’ятаю запах тих вечорів. І дотепер для мене добрі вистави мають запах, і те, що вражає – теж. І ось раптом колосальна можливість знову діткнутись до Шевченка у виставі як до персонажа, зрозуміти вагу кожного його слова, прожити його біль. Стає ще болючіше від того, що в нинішньому соціумі нічого не змінилось… Тож весь Шевченко – в мені, розриває зсередини. Я наче й не переступав через себе, не ламав  нічого в собі, а він увійшов у мене, і я увібрав його з усіма болями – і заварився такий якийсь дивний коктейль…

– Я вас вітаю з іще однією знаковою роллю  і з Днем театру. Що побажаєте своїм колегам і глядачам?

– Дуже хотілось би, щоби ставлення влади до театру було іншим, адже ми не нічний клуб і намагаємось нести світло людям. Театр – це велика освітня школа, що плекає духовність, дух інтелігентності (багато хто вважає це нині зайвим, але без неї людина перетвориться просто в носія інстинктів). Колегам зичу добрих ролей, взаємної довіри. І коли все це сходиться – з’являються дуже добрі роботи.  А всім нам – і акторам, і глядачам незабутній Михайло Форгель залишив заповіт: «Любіть театр!».

– Дякую за розмову і приєднаюсь  до цих побажань рядками когось із людей театру: «За творчу радість і за біль, за вашу вдачу променисту, за оплески, що звідусіль – віват Театру і Артистам!»

Фото Михайла УРБАНСЬКОГО.  

Влада Собуцька

журналіст, "Наш ДЕНЬ"

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *