Унікальний проект “Змінимо Україну разом” об’єднав три області. 50 вчителів із луганських сіл і містечок, які зараз підпорядковані українській владі, протягом місяця вчили дітей на Тернопільщині та Львівщині. А педагоги звідси, у свою чергу, поїхали на Схід. Вчителі, які місяць провели на Тернопільщині, поділилися своїми враженнями від проекту. Українська мова, бажання миру, непоказний патріотизм і зворушливі історії про життя – гості доводять, що Луганщина – це зовсім не “русскій мір”, а великі відмінності між Сходом і Заходом існують лише у наших головах.
Коли лякає навчальна тривога
Людмила Бабичева вперше на Західній Україні. Вона вчила дітей у школах Заліщиків та в селищі Товстому. Розповідає, що вже з перших годин перебування на Тернопільщині відчула гостинність.
– До участі в проекті я зголосилася, навіть не порадившись зі своєю родиною, – каже вчителька. – Хоча знайомі, коли їхала до Тернополя, перепитували, чи не боюсь. У людей є стереотипи, що тут, можливо, вороже ставляться до мешканців Східної України. Не скажу, що в гімназії, де працюю, було багато охочих їхати сюди. Але коли вже звідси я висилала фото, телефонувала до знайомих, то, напевно, набагато більше людей з мого навчального закладу захотіли побувати на Західній Україні.
Людмила Бабичева приїхала з селища Біловодськ. Воно розташоване недалеко від Станиці Луганської. Це за 30 кілометрів від лінії розмежування.
– На нашій території бойових дій не було, але ми бачимо все і чуємо, – зауважує жінка. – Весь час живеш в очікуванні невідомо чого. Чути постріли – вони наче грім. Коли сильніше, коли слабше, але є майже завжди. Вночі червоні відблиски від вибухів. До нас везуть і хлопців поранених, працюють волонтери. Раніше харчі на блокпости передавали. За 2,5 роки вже ловиш себе на думці, що дійсно звикаєш до війни.
Неможливо звикнути до страху в дитячих очах, зауважує вчителька. У 2014 році, розповідає, у їхній школі проводили навчальні тривоги. Дітей вчили спускатися на випадок небезпеки в підвали – такі місця обладнали для кожного класу. Дехто радів, що зірвався, наприклад, урок математики. Згодом почали приїжджати діти-біженці з окупованих територій. Війна, каже вчителька, – це коли після трьох дзвінків навчальної тривоги в дітей істерика, бо вони бачили жахливі речі на власні очі.
– У багатьох рідня, знайомі так і залишилися по той бік, – зауважує жінка. – Але це не значить, що вони всі продали Україну. Житло у когось там, інші обставини. Є люди вже в поважному віці, які не можуть залишити свої домівки. Рано чи пізно ця війна закінчиться, бо всі війни закінчувалися. Україна буде незалежна, ніхто не має права ступити на нашу землю. Тільки, на жаль, за це покладе життя не один, хто повинен жити.
Частина села в Україні, інша – в Росії
Світлана Мерзодьєва викладає українську мову й літературу в найсхіднішому районі Луганщини – Міловському. З селища Мілового починається Україна. Кордон проходить на одній вулиці – Дружби народів. Частина будинків – в Україні, а інша – вже Росія.
– Мені дуже сподобалося на Західній Україні, – розповідає вона. – Сподобалися люди. Дружнє ставлення до нас. Я з колегами була в Бучацькому районі. Ми зрозуміли, що тут нас сприймають як своїх, рідних. У нас одній і ті ж проблеми й бажання. Наше найбільше східне бажання – щоб був мир і не було смертей і страху.
Школа без вікон: як відбудовують Схід
Після місяця на Сході повернулися додому і тернопільські вчителі. Ігор Думич, вчитель історії з Підгаєцького району, розповідає – їхав без очікувань, але був здивований побаченим і почутим.
– Я був в Сватовому, – каже він. – Виявилося, що діти прекрасно розуміють українську мову. Коли ми були в різних школах, інколи я ловив себе на думці: якби не знав, що на Луганщині, то міг би подумати, що в тернопільській школі. Люди в селах теж розмовляють українською. У райцентрі говорять частіше суржиком, але засилля російської теж немає. Спершу була думка, що, можливо, нам показують те, що нам приємно бачити. Але ми спілкувалися з багатьма людьми. Пенсіонери дещо, можливо, і шкодують за Союзом. Вони думають, що коли прийде Росія, то знов вернеться їхня молодість. Але молоді люди, років 20-40, не прагнуть до Росії. Вони не говорять про патріотизм, як у нас, хочуть спокою й миру, але в жодному разі не проти України.
Сватове, як і багато інших східних міст і сіл, які залишились на українській території, постраждало від бойових дій. Рік тому вибухнули склади з боєприпасами. Ігор розповідає: у восьмій школі, де він навчав дітей, вибуховою хвилею знесло 265 вікон з 267.
– Зараз у школі вже нові пластикові вікна, – каже вчитель. – У самому місті є невеликі будинки для переселенців і гуртожитки. Люди при потребі можуть жити в них якийсь час, адже зруйнована була не лише школа. Зараз у Сватовому заборонені феєрверки. Після цих вибухів діти були дуже налякані. Вони бачили, як горять будинки, нищаться їхні школи.
“Нарешті почали спілкуватися”
Тернопільські вчителі зауважують, що такі обміни потрібно проводити на державному рівні – не лише для дорослих, а й для дітей.
– Стереотипи, які в нас склалися, треба змінювати, – каже Ігор Думич. – Наприклад, у нас раніше любили повторювати, що в АТО воюють хлопці із Західної України. У тій школі, де ми жили, є музей, і там, крім історії регіону, – історія сьогодення. Є світлини випускників, які пішли воювати, і двоє з чорними стрічками.
Такої ж думки і луганські педагоги.
– Цей проект дуже потрібний, – каже вчителька початкових класів у селі Нова Астрахань Наталя Захаренко. – Коли приїду, розповім дуже багато такого, чого у нас про Тернопільщину взагалі не знають. Мені тут усе сподобалось. Лячно їхати не було, хоч і думки про Західну Україну в селі в кожного різні. Хочу відзначити, що і діти, і вчителі – в нас і у вас однакові. Навіть підручники й навчальні плани не відрізняються. Добре, що ми нарешті почали спілкуватися.
