– Ти знаєш, Лілю, я скоро внучку віддаю, вже посватали, в травні весілля, – повідала цьоця Ганя.
– То нехай вам Бог помагає, – тихо сказала Ліля, уся в чорному, скорботна.
– А мама де? – встала з колін після молитви сусідка Зеня, – звертаючись до Лілі. Та рукою лише махнула.
– О, то я нікого не бачу за тими окулярами. Як ви там, Марійко? – звернулася до старшої жінки, що стояла збоку і витирала сльози.
– Та, нічого. Господь милостивий до мене. Приїхала з Риму, то ще маму живою застала. Бо завжди, коли лунав дзвінок з України, мені серце здригалося – чи все добре з мамою? Бо ж то вже вік. Відпустки не брала, знала, відчувала, що пригодиться.
Марійка повернулася до людей і уже всім, хто був у кімнаті, стала розказувати:
– А як мама мені розповідала про дітей, внуків та правнуків! Я з нею наговоритися не могла. Про всіх все знала, всім цікавилася, кожному свою пораду добру давала. А нині – мовчить. Вчора правнуки були. Незвично їм, бо ж недавно ще «хованки» грали з бабцею. Кажуть, вставай бабцю, чого лежиш? А онук, якому рік минув, знайшов десь писанку, приніс до старенької, пригощає…
– Інсульт трапився раптово, коли його ніхто не чекав, – захитала головою Марійка і схлипнула.
– Бабця до лікарні з намальованими нігтями поїхала, – втручається в розмову Ліля. Квітуся красу наводила. Що там лікарі подумали – не знаю. Та що тепер… Була бабця і нема…
А бабця лежала в труні – маленька, тиха, наче свята. Горіли свічки у гарній кімнаті з євроремонтом і все було навколо старенької в білосніжному атласі, лише квітчаста хустина обрамлювала її жовто-прозоре обличчя із запалими заплющеними очима. Бабця мала красиве українське ім’я – Ольга, та до неї ніхто так не звертався, лишень – «бабця».
Душа Ольги кружляла над людьми разом з ангелами так легко, що навіть полум’я від свіч, що горіли біля тіла, не здригалося. Не потріскував, як завше, віск, а полум’я було, мов намальоване, чи зачароване якесь.
– Як то файно нині, – подумала Душа. З миром мене проводжають.
– Вона ніколи не говорила про смерть, навіть не думала про неї, – тихо сказала Марія.
– А моя бабуся, то ще років з десять до смерті все собі зрихтувала та заповіла у що маємо її одягнути та що поставити біля неї, – усміхнулася родичка Людмила.
– Наша – ні. А коли їй було про це думати? Все в роботі, або в молитві була. Довіряла нам. Ніколи про себе не турбувалася…
Душа, наче метелик, сіла на крайчик святкової гардини, що зашторювала вікно, яке виходило у центр міста. Прощалася. Вже завтра вона полине в інший світ, залишивши в цьому лише своє тіло, як дань чорній землі.
– Я щаслива, – подумала Душа, яка вже стояла на межі земного буття. Щаслива, що була з нею. Вона ніколи не нарікала ні на що та ні на кого. Її життя було чорним, а лежить уся в білому, воно її гнуло, а вона не згиналася, воно її гнобило, а вона любила його. Така маленька, як сива пташка. А руки! Скільки роботи переробили – тяжкої, не жіночої… В далекому Сибірі, куди вивезли її дівчиною, важкі вагонетки з вугіллям пхала, голод та холод терпіла і вижила. Коли повернулася в Україну, то санітаркою працювала, сестрою милосердя була. І дочок так навчила, і внуків – любити людей, помагати їм, не чекаючи віддяки.
Листала Душа альбом її життя і дивувалася , думаючи про світ та людину в ньому. І від тих її думок навколо ще більше світліло.
– А нині – день Любові, – усміхнулася Душа і востаннє глянула на тіло бабці дорогою до Раю…
Раїса ОБШАРСЬКА.
Фото з відкритих Інтернет джерел.
