Ліда Петрівна – вдова. Максим Іванович – удівець. Обом під сімдесят. В обох є діти, внуки. Але обоє самотні.
Вони чинно називають одне одного на ім’я, по-батькові. Звичка. Ліда Петрівна колись працювала в одній з установ. Максим Іванович був не останньою людиною на великому в минулому підприємстві.
У теплі й погожі дні Ліда Петрівна й Максим Іванович полюбляли сидіти на лавці біля пишної ялини. Лавка стоїть осторонь центральної алеї. Тут затишно, не гамірно.
У розмовах заново проживали своє життя. Згадували молодість, кумедні випадки на роботі, старі фільми, прочитані книги… З ностальгією й теплотою розповідали про своїх половинок, які відійшли у засвіти. Тоді їхні обличчя світилися любов’ю. Коли ж заходило про дітей та внуків, в обох смутніли очі…
Син Максима Івановича з сім’єю давно переїхав жити до Європи. Навідуються раз на рік.
– Я радів, коли Валерці з невісткою випала така нагода. Вони лікарі. Працювали тут. А потім… Мають там роботу в хорошій клініці. А покійна дружина як тішилася! Внуки трохи з нами були. Потім їх забрали. Потім пенсія. А потому не стало Маринки…
– А моя Віка, донька, живе в столиці. Не так уже й далеко, а часу, аби приїхати, не вистачає. Вся в роботі. Ділові зустрічі й все таке… Зять частіше навідується – до своїх батьків, брата, а заодно й до мене. Внучці тут нудно. Вона нікого в нашому місті не знає…
Інколи Ліда Петрівна пригощає свого співбесідника печивом – смаколики випікає сама. Він її – цукерками, купленими в магазині біля свого будинку.
Вони не запрошують одне одного в гості. Аби люди не подумали, що двоє старих вирішили в почуття побавитися.
Коли хтось з їхніх знайомих чи сусідів запитує, з ким розмовляв чи розмовляла в парку, відповідають: наші діти знайомі були. Насправді ж, вони й не знають про існування одне одного.
Ліда Петрівна й Максим Іванович люблять ранки і не люблять вечорів. Смутком віддає сльотава осінь. І така скукота, коли зимові дні надто короткі…
Максим Іванович очікує, коли зателефонує син. Сам не дзвонить. Може, той зайнятий.
Ліда Петрівна набирає номер доньчиного телефону:
– Мамо, зараз не маю часу розмовляти. Пізніше…
Пізніше може бути завтра чи післязавтра. Віка спілкується з матір’ю коротко, майже по-діловому. Жива, здорова, от і добре…
Максим Петрович пригадує, як смачно готувала його Маринка. На свята у них збиралося багато гостей. Було весело. Тепер у святкові дні він сам. Купує щось у супермаркеті. Добре, що тепер готову їжу продають. Але вона не має святкового запаху й смаку…
У квартирі Ліди Петрівни колись у свята також було людно. Та когось уже не стало, хтось хворіє, дехто з молодших на заробітках. А хтось майже перестав родичатися. У свята в оселі стало порожньо…
Ліда Петрівна трохи шкодує, що продала дачу. Покійний чоловік насадив там малини, смородини, яблуньок… Городини трішки своєї мали. І їхати було зовсім недалеко. Від міста рукою подати. Позаминулої весни сильно перехворіла грипом. Недуга дала ускладнення. Геть сили втратила. Не могла дачу обробляти. І допомогти нікому…
Максим Петрович мав невеличкий заміський будиночок. Покійна Маринка його любила більше, ніж квартиру на поверсі. Коли померла, будинок наче осиротів. Максим Петрович його продав. Будинок став просто йому не потрібний…
– Що там прогноз каже? – привітавшись, традиційно запитує Максим Петрович.
– Обіцяють не дуже холодну зиму. А на цьому тижні трохи сніжитиме.
Максим Петрович щодня й сам слухає синоптиків. Просто, тема про погоду – одна з улюблених.
– Може, ваші на Різдво приїдуть? – цікавиться Ліда Петрівна.
– Та де там! Їдуть кудись на лижах кататися.
– А мої збираються Новий рік в Єгипті святкувати. В теплі…
Замовкають. Кожен думає про своє. Під ногами поскрипує сніг.
– Шкода, що зараз на лавці не можна посидіти, – порушує мовчанку Максим Петрович.
– Так-так, – погоджується Ліда Петрівна.
Вечір швидко лапає за плечі. Підморожує. Вони неквапом прошкують додому.
– Усього доброго, Лідо Петрівно.
– Дякую. Навзаєм.
– То, кажете, сніжити буде? – перепитує Максим Петрович. – Аби лиш не мело, а то з хати й носа не покажеш…
