Тетяна довго не змогла заснути. У сусідів сплакувала маленька дитина. А в її квартирі було тихо. Дуже тихо.
Увімкнула телевізор. Жодного фільму, який хотілося б переглянути.
Заснула мало не під ранок. У сон прийшла Стефанія Никифорівна, з якою колись працювала. Тетяна роками не згадувала цю худеньку, непримітну жінку, яка працювала в дитячому садку нянею – в групі, де вона була вихователькою.
Поза роботою вона була просто Таня. Бо лише недавно закінчила виш і прийшла працювати з дошкільнятами. Діти любили молоденьку виховательку. І няню любили. От лише ім’я та по-батькові малечі давалося важко. Її називали Стефа Нифонівна, Стефанія Кифорівна… Няня на те лише усміхалася.
Їй було під шістдесят. Вдова. Подруг у Стефанії Никифорівни в садочку не було. Як жила – ніхто не знав. Нікому нічого про себе не розповідала.
Якось Стефанія Никифорівна обмовилася Тетяні, що не любить вихідних. Бо в ці дні самотньо й сумно. Донька з сім’єю жила далеко. Давно не бачились.
– А ви до мене в гості приходьте, – сказала Тетяна. – Я квартиру винаймаю тут неподалік. Правда, у вихідні їжджу до батьків, вони в райцентрі живуть. Але деколи залишаюся в місті. В мене тут також нікого нема. Найкраща інститутська подруга заміж вийшла й виїхала. І хлопця поки не маю.
Стефанія Никифорівна подякувала.
– У вас, Тетяно Максимівно, наймана квартира. А в мене своя. Тож спершу завітайте до мене на гостину.
– Добре. Я прийду.
У неділю Тетяна купила квіти й тістечка. І поспішила до Стефанії Никифорівни.
Вона жила в хрущівці. В помешканні було багато вишиття, в’язаних серветок, фотографій.
Стефанія Никифорівна пригощала Тетяну смачним борщем, млинцями. Коли пили чай з тістечками, жінка розповіла про своє життя.
– Ні з ким не ділилася. А з вами, Тетяно Максимівно, на душі легко, світло. Та й перебудова, гласність зараз. Політика змінюється, тому можна дещо розказати. Але ви, нікому… будь ласка.
Родина Стефанії Никифорівни вважалася в радянські часи неблагонадійною. Чоловік сидів «за політику». І рідний брат був репресований. Загинув у сибірах.
Стефанія з Мироном виховували доньку. Коли мала пішла до школи, Мирона посадили вдруге. Начебто, знайшли заборонену літературу.
– Мирон за професією істориком був. Не тримав він удома заборонених книг. Але час такий був: знайдуть бозна що, коли треба. Ви, Тетяно Максимівно, не знаєте тих жахів. І добре, що не пережили цього. Я бухгалтером працювала. Після того, як удруге посадили чоловіка, мене з роботи… попросили. Мирон два роки відсидів. Занедужав сильно. Я на завод влаштувалася. Робота у три зміни була. Зате платили непогано. Дотягнула до пенсії. А потім… не могла вдома сидіти. Думала, збожеволію. От і влаштувалась нянею в дитсадок.
Стефанія Никифорівна взяла з етажерки фотографію дівчини-школярки.
– Донька моя. Віра. Гарно вчилася. Після закінчення школи поїхала вступати далеко від додому. Віра розуміла перипетії нашої родини і хвилювалася, що це може зашкодити їй. Там і заміж вийшла. Вона з чоловіком – геологи. У багатьох місцях побували. Осіли в одній з балтійських країн. Внучка у мене є. Давно їх не бачила.
В очах Стефанії Никифорівни забриніли сльози.
– Чому ж вони не навідуються до вас?
– Доньку досі страхи переслідують. Гадає, приїде в Україну і… їй про батька та дядька згадають. Віра навіть на похорон батька не приїхала. А Мирон так чекав її. Так чекав… Відчував, що недовго залишилося.
– Але ж зараз все змінилося. Чому ж вона?..
– Мені би внучку обійняти. Хоча б на хвильку. Бо хто знає, скільки кому в цьому світі відведено… Важко самій. Сумно. Особливо у свята й вихідні. І вмирати на самоті страшно. Я на ніч двері не закриваю на ключ. Лише на ланцюжок. Бо як помру, то треба буде двері виламувати. А з ланцюжком проблем не буде…
…Тетяна вийшла заміж. Перебралася в інший мікрорайон. Перевелася працювати в інший дитсадок. Після цього ще декілька разів зустрічалася зі Стефанією Никифорівною. А потім народився син, через два роки – донька. За клопотами відкладала зустрічі на потім. Згодом випадково дізналася від колишньої співробітниці, що Стефанії Никифорівни не стало. Запалення підхопила. Чи бачилася з донькою та внучкою, перед тим, як відійти в засвіти?..
…Тетянині діти – Руслан і Катя – виросли, вивчилися. Обоє рано завели власні сім’ї. У батьківській оселі ніхто не залишився. Донька вийшла заміж у сусідню область – там здобувала вищу освіту. Син жив ще далі. Його дружині дісталася від бабусі гарна квартира. Туди й переїхали.
Після п’ятдесяти Тетяна овдовіла. Тужила за чоловіком. Дмитро добрий був. Слова кривого ніколи не сказав.
Самотньо було Тетяні. Просила дітей, аби частіше приїжджали, внуків привозили. Але в кожного були справи, своє життя. Якщо й приїжджали, то гостювали не більше тижня.
Якось зателефонувала доньці, сказала, що матиме кілька вільних днів. Могла би приїхати.
– Та в нас усе добре. Чого будете їхати? І квитки подорожчали, – відповіла на материну пропозицію Катя.
Прикро стало Тетяні.
До сина дорога була довшою. Може… Набрала Руслановий номер телефону:
– Синочку, в мене є трішки вільного часу. Хотіла би побачитись. За внучкою скучила.
– Я зайнятий. Не можу зараз приїхати.
– Я б сама до вас приїхала.
– У нас зараз друзі гостюють.
– Я лише на три-чотири дні. В кухні на диванчику переночую.
– Мамо, я ж сказав… Вибач, у мене друга лінія. Мушу відповісти. Це – важливий дзвінок.
Після розмови з рідними дітьми зрозуміла: там її не чекають. А от чужій, залишеній дітворі вона потрібна. Тетяна декілька років тому перейшла працювати у сиротинець. Лише б не розплакатися, коли гладитиме голівки осиротілих хлопчиків та дівчаток. Бо згадуватиме власних внуків, яких хочеться пригорнути. Почути їхній сміх, їхні розповіді. Просто, з ними побути…
Сон, у якому бачила Стефанію Никифорівну, ще більше розкуйовдив Тетянині невеселі думки. Подумала: треба зайти до церкви, свічку за упокій душі поставити. А ще пригадала розмову про двері на ланцюжку.
На добротних Тетяниних дверях із двома замками ланцюжка нема. А якщо, не дай Боже, сильно занедужає чи щось гірше трапиться? Хто двері відчинить?..
Ольга ЧОРНА.
