Вони зустрілися навесні. Ось такого ж теплого квітневого дня. Як і тепер, довкіл уже рясно цвіли вишні. Надія спішила на роботу. Було так красиво, що захотілося просто постояти, помилуватися, вдихнути п’янкий запах. Згадати юність, своє перше далеке кохання.
Утім, що згадувати? Ось недавно відзначила день народження. Тридцять літ злетіли, як через кілька днів спаде цей вишневий цвіт. А вона і досі сама. Той, кого любила, одружився з іншою. Скільки їй пропонували руку і серце? Багато. Та ніби щось підказувало: зачекай…
Тільки чого чекати? Так можна і на роботу спізнитися. Уявила вираз обличчя свого шефа: насуплений, сердитий. Розсміялася весняному дню, розквітлим вишенькам.
І раптом: Надіє…
Не вірила очам. Біля сусіднього під’їзду стояв Сергій. Чоловік, про якого тільки що думала. Оте далеке перше кохання. Звідки? Давно з дружиною жив у Києві. Мав у столиці престижну роботу, до батьків приїжджав рідко. Відпустки проводив більше на закордонних морських узбережжях.
– Ти спішиш, Надійко? Може, зустрінемось увечері? – запитав нерішуче.
– Добре, – кивнула головою.
Запросила Сергія на каву. Вони проговорили у її тісній, у чотири метри, кухні весь вечір. Справді, у нього все було чудово. Поки не народилися доньки. Близнята. Лікарі винесли сумний діагноз: в обох вроджені вади серця.
Він возив дівчаток у найкращі клініки, до відомих медичних світил. Дружина після чотирьох років такого життя поставила умову: ліпше віддати дітей в інтернат. Вона втомилася. Тим паче, у неї захист дисертації і від улюбленої роботи відмовлятися вона не збирається. А донькам необхідний постійний догляд.
Сергій переконував, просив потерпіти ще. Усе даремно. Врешті, дружина подала на розлучення. Він залишився сам. Точніше, з дівчатками. Узяв відпустку, приїхав до батьків. Потрібно щось вирішувати. Може, й справді треба було послухати дружину?.. Відпустка збігла швидко. Сергій поїхав на роботу, до Києва, залишивши доньок тимчасово на батьків. Надя тепер часто заходила у гості до сусідів. Допомагала Ользі Павлівні, матері Сергія, доглядати дівчаток. Зрідка телефонував Сергій, розпитував, як вони там? Якось, коли зненацька приїхав, знайшов доньок у Надії. Веселий щасливий сміх виривався за двері квартири. Надя вчила дівчаток якоїсь нової гри. Потім були зустрічі ще і ще. Утім, щось недоказане витало поміж ними.
– Навіщо ми тобі такі, Надіє? – запитає одного дня Надію Сергій.
Вона наллє усім запашного липового чаю. Поріже торт, який спекла з нагоди його приїзду. З боків до неї притуляться його дівчатка.
– Ви мені потрібні. Дуже. Повір, усе буде добре. І з твоїми доньками ми подружилися, сам бачиш.
Відтоді Сергій і Надія разом. Завжди. Лелека приніс їм ще й сина. Дівчатка скоро уже закінчать школу. І недугу їхні доньки, як кажуть по-простому, переросли.
Надія мріє про те, що на випускному вечорі вони будуть найкрасивішими. А Сергій давно найбільше любить квітень. Особливо ту пору, коли зацвітають вишні.
Зіна КОЛЯДА.
