М. присвячую.
Той квітень відквітнув, відцвів, і минув… Але… але… Я залишу тут трошки слів, я запишу тут дещо про нас, нехай буде, нехай у цих словах квітень не закінчується, нехай…
Я зовсім трошки призупиню час, бо тоді мені таки насправді хотілося, щоби усі годинники зупинилися, щоби сонце не заходило за обрій, щоби легке невагоме сяйво світило над нашими долями, щоби…
Ти сказав, що Весна для тебе назавжди асоціюватиметься зі мною, що я – твоя Весна. Але ж… – відповіла я тоді, – я – Осінь, вона у мені, а я у ній.
Ти заперечив, ти ствердив: для тебе я – Весна.
І небо заясніло мені веселкою, і цвіт білий-білий стелився нам до ніг, я притулилася до твого плеча, і єдине, чого мені тоді бажалося – зупинити час, затримати, вблагати не спішити, загородити годинам дорогу… А потім…
Ні, я не розповім про «потім», бо дозволяю, даю собі право зупинити мить у цьому есеї про наш квітень. Нехай він квітне, нехай буде квітково, квітнево, цвітно, яблунево-цвітно…
Неля ДРИБОТІЙ.
