Ліда ніяк не могла заспокоїтись: і навіщо вона пішла до сусідки Євгенії зі своєю бідою? Сподівалася знайти у неї розраду, як це завше було, а вийшла зі сльозами на очах.
Своє горе приховувала від рідних, а Євгенії вирішила довіритись. Жінка вміла вислухати, була доброю порадницею, могла тримати язик за зубами…
Два тижні минуло, як на огляді в гінеколога Ліда дізналася про пухлину в грудях. Як так? Їй же нічого не боліло. І тут така гірка правда. Дуже зрідка вона відчувала якесь поколювання, але воно швидко минало – і вона заспокоювалась. Мабуть, це і були симптоми її сумного діагнозу. Лікарка скерувала її в обласний онкодиспансер на обстеження, де Ліді запропонували якомога швидше прооперуватись. Ліда пообіцяла скоро повернутись у лікарню, але засумнівалася: може усе мине? Ну бувають же у жінок усілякі гормональні збої, але щоб у її віці? Та хтозна! Не раз чула про лікарів – їм би різати! І заробляти гроші на таких нещасних, як вона!
Ось з такими тяжкими сумнівами і пішла вона до Євгенії. Чекала підтримки, але почула страшні слова: «Ти знаєш, що таке рак? Його ще ніхто не поборов. Кому скільки судилося – стільки з цим і проживе. Що швидше – то краще, аби не мучитися довго. Ти хоча б одяг собі на смерть поскладай, щоб готове все було, як прийде ця сумна година», – мов заведена торохкотіла сусідка. А потім, загледівши сльози у Лідиних очах, додала: «Розумієш, людина має бути готова до смерті в будь-який час, бо ніхто ніколи не знає, коли вона прийде. Ось і я собі давно прискладала усе, розумієш?».
«Розумію», – заледве витиснула із себе Ліда. Вийшла за хвіртку і присіла на лавочку, що розділяла їх обійстя. Боже милостивий, та Євгенія ж, як завжди, права! На яке диво сподіватись? Диво тільки у кіно буває! Ліді наче скувало все тіло, дерев’яними стали ноги, чомусь нестерпно стало себе жаль. Вона до зірок просиділа на лавочці, а потім заледве попленталась додому.
«У Євгенії так довго була? Я уже хвилювалася, хотіла за тобою йти. Ти, бува, не захворіла, Лідочко? Чому така бліда?» – захвилювалася мама Галина і сказала, що, взагалі-то, добре було б, якби Ліда, як і щоліта, поїхала до її рідної сестри – тітки Тетяни, яка була хрещеною матір’ю Лідуні. Мовляв, там і море близько, і фруктів повно у садках. Дітей своїх у Тетяни немає, тож похресниця їй як рідна. Добре, що канікули ще не закінчилися, а заодно її учительська відпустка, тому ніщо їй не заважає збиратися у дорогу.
Ліда довго не могла заснути. Може, розказати матері про її хворобу, про операцію? Про Євгенію? Уявила, як буде побиватися ненька, і передумала.
Вночі їй снився страшний сон. Ніби бачить вона саму себе, яка вмирає на операційному столі, а поруч істерично кричить мама…
Прокинулась у холодному поту. Здавалося, серце ось-ось вискочить із грудей. Вирішила остаточно – на операцію не поїде. Поїде до хрещеної, яка вже на неї чекає. Останні дні свого життя вона має прожити для себе. Придбає заспокійливі пігулки, піде в перукарню зробити модну стрижку і стане збирати валізу. Серце стискала думка, що може сюди і не повернутися, що першовересень учні зустрінуть без неї…
Ліда кілька разів оглядалася на своє подвір’я, хату Євгенії, лавку, на якій недавно оплакувала своє горе, а потім повільними кроками вийшла за ворота, де її вже чекало таксі. Міцно-міцно обійняла батьків… Теж ніби востаннє. Намагалася приглушити свій біль, розуміла – у дорогу тривогу брати не треба.
Тетяна, як завше, зустріла племінницю дуже радо. «О, рік змінив ще більше тебе, Лідочко! Ще красивішою стала! Чому ж і досі одна?» – спитала тітка і своїми словами наскрізь прорізала Лідії. Усю дорогу вона трималася, розраджувала сама себе, а тут – не витримала. Притиснула до себе тоненьку фігурку хрещеної і розридалася. «Скоро буду одна, без вас усіх, тітонько, без учнів своїх. Помираю я, розумієте? Я до вас приїхала, щоб свої останні дні прожити для себе, як бажаю. Бачите, яку зачіску зробила? А макіяж вам подобається? Зроду такого не мала. Костюмчик завтра собі куплю, загледіла в магазину поблизу вокзалу», – на одній ноті прострочила Ліда, і сльози заливали її обличчя.
Тетяна стояла як очманіла. Не могла зрушити з місця. Чому ж сестра їй нічого не розповіла? Чи, може, й сама не знає? «Так, я приховала це від мами. Не слід їй плакати заздалегідь, тітонько. Наплачеться ще», – сумно мовила Ліда.
Як не переконувала Тетяна розповісти про все матері та якомога швидше звернутися до спеціалістів, Ліда була категоричною: «Нізащо!». Тітка не стримала своїх емоцій, обізвала улюблену похресницю егоїсткою, байдужою до чужих відчуттів. Чому не подумає, як буде батькам, якщо втратять єдину дитину? А про неї, Тетяну, вона подумала? Вона ж їй як рідна. Ось і знову, як і щоразу, приховала сюрприз для неї.
Одного ранку Ліда не застала тітку вдома. Стала гукати. Обійшла город, садок – Тетяни не було.
Коли врешті з’явилася, Ліда побачила поруч з нею симпатичного молодого чоловіка з милицями в руках. «Знайомся, Лідусю – це Олег, мій співробітник, який поборов рак. Бо не скиглив, як ти, з усіх сил боровся за життя, розумієш?», – сказала тітка.
Відтоді Олег приходив до них майже щодня. Вони пили чай з тістечками, які готувала Ліда, грали в шахи, доміно, їм було легко і просто. Потім обоє зрозуміли, що їм хочеться бути подалі від очей Тетяни. Стали відлучатися з дому. Ліда тримала його за руку, і Олег поступово збільшував кількість кроків без милиць. Якось непомітно для самих себе зайшли далеченько – у придорожню лісосмугу, де пахло квітами і заливалося у своїх дивовижних мелодіях невгамовне птаство. Олег зірвав білосніжних ромашок, став плести віночок для Ліди. «Ти красива, як мавка, Лідусю. Благаю – не затягуй з хворобою. Кожен день при такому діагнозі, як вічність. Не можна зволікати. Я знаю хорошого спеціаліста. Погодься, я ж покохав тебе!» – просив хлопець.
Ліда, впиваючись смаком його солодких уст, уже забула про свою хворобу. Їй хочеться бути з Олегом, хочеться жити, і вона погодилась поїхати до місцевого спеціаліста. Вдома у Тетяни вони застали Галину, якій сестра про все розповіла. Вона заледве трималась на ногах. «Чому правду не сказала, доню? Бідолашна моя. Як завжди, усіх шкодуєш, а сама…» – не могла заспокоїтись Галина.
Три тижні після операції біля неї була мама. Щодня навідував її і Олег. Одного разу з’явився у відділенні з великим букетом червоних троянд, обручкою і працівницею РАЦСу. «Вийдеш за мене, Лідочко?» – спитав ще з порога і, відкинувши паличку, встав на коліна.
Ліда поблідла: хіба тепер час? Яка наречена із неї? Худа, вимучена хворобою, у лікарняному халаті. «Не хвилюйся, я про все подбав. Зараз мама допоможе тобі вдягнути весільний наряд», – з хвилюванням у голосі мовив Олег. Цей незвичайний шлюб викликав сльози у всіх присутніх, а у хворих – надію на одужання і щасливе завтра.
… Чотири роки минуло, як доля об’єднала два згорьовані серця. Нині Олег і Ліда – щасливі, чекають на появу первістка. Батьки Ліди радо прийняли зятя у свій дім. Він став їм рідним сином. Поступово Олег призвичаївся до роботи на господарстві, відкрив маленький бізнес. Ніхто б і подумати не міг, що на його нозі, яку з’їдала страшна хвороба, багато медичних пластин. Та все ж Ліді так бракує сусідки Євгенії. Вона відійшла у вічність несподівано, через тиждень після того, як Ліда поїхала до тітки. Інсульт – і нема жінки. Тільки її багаторічні іриси нагадують про неї. Інколи Ліда думає: може, справді треба вірити тільки в добро? Не накликати на себе біду, бо вона не забариться. Кликали – маєте! Ось і я! Мабуть, щось у цьому таки є.
Марія МАЛІЦЬКА.
