Миколу в селищі називали Колькою. Так його кликала баба Настя, бо не любила внука. І батько сина не любив. А все тому, що Колька зовсім не був схожим на батькову родину.
Надя, Колькова матір, присягалася чоловікові, що син його. Хіба вона вина, що в хлопця її сині очі, русяве волосся. Навіть ямка на лівій щоці. А Степан, чоловік, – брюнет, кучеряве волосся хвилями в’ється, очі карі.
Хлопець змалку відчував, що його не люблять. Навіть матір нерідко злість на ньому зганяла, коли батько її «пиляв».
А от сусідка, тітка Олександра, любила Кольку. І дядько Тарас також. Їхня донька Марта на три роки старша за Кольку. Марта недолюблювала хлопця. Злилася, що матір пригощала малого, розмовляла лагідно, по голові гладила…
Колька пішов до школи, а батько – з сім’ї. Степан закрутив роман із родичкою свого товариша з райцентру.
До школи Колька ходив неохоче. Надя не вельми переймалася синовими успіхами чи невдачами. І вчителям до хлопця було байдуже. Щоправда, вчителька висварила Кольку, що його матір не прийшла на батьківські збори. Він передав слова вчительки матері, а та кинула:
– В мене не було часу.
Заплаканий Колька сидів на старій гойдалці в садку.
– Чому очі на мокрому місці? – запитала тітка Олександра.
Колька все розповів сусідці.
– Вчитися треба, Колю. Якщо закінчиш гарно школу, то зможеш вступити до технікуму чи інституту. А те, що вчителька насварила тебе… не бери до голови. Ти не винен.
Тітка Олександра завжди запитувала хлопця про його успіхи в школі. Колька старався, було приємно, коли сусідка його хвалила.
А Надя страждала за Степаном. І ненавиділа його водночас. І його лахудру. Так нарекла нове чоловікове кохання. Лахудра була молода. Працювала секретаркою в одній із районних установ.
Надя влаштувала лахудрі декілька скандалів. Погрожувала патли обірвати. Степан на те мовив:
– Якщо будеш продовжувати подібні концерти, заберу сина. Навіщо йому неадекватна матір?
– Можна подумати, що ти ним цікавишся.
– Аліменти плачу. Цього мало?
Більше Надя дружину колишнього благовірного не переслідувала. Але замкнулася в собі. А одного дня наклала на себе руки.
Степан не хотів забирати до себе сина – із новою дружиною очікували народження малюка.
Опікувалася Колькою Надина рідна сестра. Вона овдовіла. Свекри натякали, аби вступилася з хати, бо внуків Жанна не народила. Жінка перебралася в сестрину оселю і гляділа племінника.
Жанна слідкувала, аби Колька був чистий, не голодний. Але особливої любові до племінника не було. Вона намагалася вдруге влаштувати особисте й народити власну дитину.
Тітка Олександра й далі залишалася світлим промінцем у житті хлопця…
…Марта вступила у виш. Тарас їздив на заробітки, аби доньці купити квартиру у великому місті.
– До диплому та гарного помешкання і гарний зять знайдеться, – жартував Тарас.
Кандидат у зяті знайшовся. Вродливий зарозумілий молодик. Нарцис. Владислав вважав, що всі планети повинні обертатися довкола нього. Марта виконувала всі забаганки коханого. Для нього ж їхні стосунки були просто вигодою.
Тарасові обранець доньки відразу не сподобався. Та й Олександра не була в захопленні від Владислава.
– Слизький він, Марто, – висловила свою думку.
– Мамо, не лізьте в моє життя.
– Чому він роботи не має?
– Владислав книгу пише. Історичну. Коли видасть, отримає багато грошей.
– І ти в це віриш? Він закінчив історичний факультет. Міг би в школі чи в музеї працювати і водночас писати свою книгу.
Марта фиркнула у відповідь.
Марта з Владиславом побралися. Оселилися у придбаній батьком квартирі. Марта мала гарну роботу. А Владислав «писав» книгу…
…Колька, тепер уже Микола, вивчав будівництво та цивільну інженерію в училищі.
Жанна влаштувала особисте на половину, як сама казала. Жила зі своїм обранцем Ігорем у цивільному шлюбі. Дітей не було.
…Тарас помер раптово. Приїхав у відпустку із заробітків. І через кілька днів не стало. Тромб відірвався.
Після похорону Марта безцеремонно запитала в матері, скільки батько залишив грошей. Переполовинила. І подалася з чоловіком додому.
Приїжджала до матері зрідка – коли щось треба було. Коли ж Олександра якось напросилася в гості, сказала:
– У нас лише дві кімнати. В одній Ігор облаштував робочий кабінет, а інша слугує за спальню та вітальню.
– І що ж він робить в цьому кабінеті? Досі книжку пише?
– Та ні. Заздрісники його книгу «зарубали». В музеї працює. Тепер пише статті до газет.
– Друкують?
Марта, як завжди, фиркнула…
…Микола працював у будівельній компанії в райцентрі. Й далі був частим гостем в Олександри. Привозив добрій сусідці з міста смаколики, хліб… Допомагав на господарці.
– Золоті руки в твого племінника, Жанно, – хвалила Миколу Олександра. – Добре, що не відмовилася від Миколи як-то його батько. І серце в нього добре.
– Я не мала де жити, от і… Якби не Колька, поїхала б звідси. Не щастить мені тут. Чоловік помер. Свекри з хати вижили. Живу з Ігорем на віру. Знаю, що деколи до колишньої бігає. Але ліпше хай буде такий, аніж узагалі ніякого.
– Така доля.
– Та й у вас, Олександро, не краща, – вколола Жанна. – Марта дорогу додому забула. Інша справа, коли був живий батько та надсилав гроші із заробітків. Всі про це пліткують.
Микола випадково підслухав цю розмову. Прикро стало. Вину відчув перед тіткою. А невдовзі Жанни не стало. Онкологія за декілька місяців «з’їла»…
…Війна застала Владислава за кордоном. Гостював у двоюрідного брата. Додому не повернувся. Невдовзі поїхала до чоловіка й Марта. Матері зателефонувала вже із-за кордону.
…Будівельна компанія, де працював Микола, призупинила роботу. Когось із працівників забрали на фронт, хтось пішов у тероборону.
Микола також зібрався на війну. Добровольцем. Його проводжала Олександра. Обіцяла наглядати за хатою.
…Маленький срібний образочок був дуже цінним для Олександри. Його привіз із сибірських таборів дядько – старший батьків брат. Образочка дав священник, якому дядько допомагав у неволі. І сказав: святиня оберігає того, в чиїх вона руках.
Невдовзі священник помер від застуди. А дядька через рік випустили із в’язниці. Відсидів шість років, хоча засудили за антирадянщину на сім з половиною. Вірив: ангел, зображений на іконці, став у помочі.
Образочок дістався у спадок батькові Олександри. А вона мала б передати святиню своїй доньці. Дядько просив, аби образок залишався в родині.
– Простіть мені, дядьку Макаре, – мовила до його світлини. – Я порушу ваш заповіт. Може, цей ангел врятує життя дуже гарній людині.
Олександра поцілувала образок. Покликала Миколу.
– Колю, я маю дещо для тебе. Це – образочок-оберіг. Розповім тобі його історію…
…І знову ворожа артилерія накрила позицію, де був Микола. Якби не образок, цей день міг стати для нього останнім. Осколок увіп’явся в груди ангела…
Ольга ЧОРНА.
