Ох і вхурделило в їхньому селі цьогоріч. Таку зиму хіба старожили пам’ятають. Снігу з полів намело стільки, що місцями перемети до метра сягають. Мабуть, доведеться Мирославі ще на декілька днів продовжити різдвяну відпустку, бо до міста їй найближчим часом не дістатися – автобус не заїжджає, та й машин у селі, де гостює в бабусі, катма. І наявні не подолають незліченних снігових бар’єрів, що розкинулися по всіх сільських вуличках. Вони в радість дітворі, яка від ранку до сутінків катається на санчатах. Мирося вже й забула, коли так масово діти гуляли на свіжому повітрі, забувши про свої гаджети. В місті таких мало зустрічала. Дехто із них вулицю не перейде, коли не «втупиться» у свій мобільник.
Спостерігаючи за сільськими дітьми, вона ностальгійно поринула в дитинство. Адже саме тут, у цьому невеличкому селі, минули двадцять найкращих років її життя, і вже сім – в обласному центрі, де навчалася, а тепер працює. Мирося згадала, що ще зовсім недавно вона, як і нинішня дітвора, так само раділа снігу та й зимі цілком. Шкода, що дитинство залишилося в минулому. А зараз її думки зовсім не тим зайняті. Миросі потрібно міркувати, як назавтра дістатися на роботу, або ж телефонувати до начальства і відпрошуватися, бо прогноз на найближчі дні був невтішним для подорожей.
- Миросю, все налагоджується, а ти переживала, – струшуючи сніг із хустки, шуби та валянок, радісно повідомила бабуся Стефа. – Он Марійчин внук Тарас завтра зранку повертається в місто. Він також гостював у бабусі. Хвалилася Марійка, що в нього джип, то йому ніякі сніги не страшні. Ми домовилися, що він завтра вдосвіта по тебе заїде.
- Бабцю, ви мене врятували, – зраділа Мирося. – А що то за Тарас, щось не знаю я такого?
- Та він ще до школи не ходив, як переїхав жити з батьками до іншої бабусі, в сусідню область. Старенька нещодавно померла, тож вони будинок продали і купили квартиру в місті. Тепер Тарас живе і працює там, а батьки – за кордоном. Він хороший хлопець, кожних вихідних відвідує Марійку, продукти привозить, – за мить всю біографію виповіла Стефа. – Добре, давай збирати сумку. Я тут тобі стільки смаколиків наготувала.
Вранці, як і було домовлено, Тарас під’їхав до Миросиних воріт. Коли дівчина підходила до хвіртки, він вихопив з її рук важкенькі сумки та поклав їх до багажника. Обійнявши бабусю, Мирося сіла в машину і з бабусиного благословення на щасливу дорогу вони рушили.
У перші хвилини подорожі тривала мовчанка, від якої обоє ніяковіли. Зрештою, першим заговорив Тарас: - Бабусі, вони всі однакові. Ніколи без гостинців у дорогу не відпускають.
- О, це точно. Для них ми – найголодніші, найхудіші, – підхопила Мирося.
В салоні позашляховика залунав веселий сміх. Обстановка вже не була такою «наелектризованою». Слово за слово, розговорилися. Як виявилося, вони живуть в одному мікрорайоні, на сусідніх вулицях, але, мабуть, різними дорогами ходили, бо досі не бачилися.
Домчали до міста менш ніж за дві години. Тарас не лише довіз Миросю до будинку, а й допоміг донести сумку до квартири. Обмінялись номерами телефону і попрощались.
Вже наступного дня під час обідньої перерви у Миросиному кабінеті завібрував телефон. Прийшло повідомлення від Тараса із пропозицією погуляти ввечері парком, що межує з їх вулицями. Погодилася.
З Тарасом їй було легко і просто в спілкуванні. Він – уважний і вихований. Ловила себе на думці, що це чи не перший хлопець, з яким їй є про що поговорити і є про що помовчати.
…Вони вкотре гуляли своїм улюбленим зимовим парком. Сніжинки у вихорі кружляли над ними. Як і в той день, під час їхньої першої прогулянки в місті, Мирося замріяно дивилася на небо, яке не щадило перехожих, засипаючи білим мереживом снігу. - Ти вийдеш за мене? – мов сніг на голову, хоч і в буквальному, і в переносному сенсі так було, запропонував Тарас.
Мирося явно розгубилася. Це було так несподівано. Вони лиш більше місяця, як знайомі. Чи не квапить він події? Хоч у своїх почуттях до нього вона не сумнівалася, здавалося, що знає його все життя. - Знаю, скажеш, що зарано для таких серйозних кроків. Та я кохаю тебе і відчуваю, наче знаю тебе все життя. Я раніше ніколи не зустрічав таких, як ти… – наче читав її думки Тарас і вмить розвіяв сумніви, що нищечком закралися. – Може, комусь роки потрібні, щоб це усвідомити, а я з першого погляду без тями закохався у тебе.
…Позашляховик мчав такою знайомою дорогою в село. Мирося з Тарасом поспішали повідомити бабусям, щоб готувалися до весілля онуків.
Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК.
