Кожен сюди за чимось приходив: помолитися, попросити, подякувати, запитати, як жити далі, пожалітися, поплакати, врешті-решт, помовчати… Освятитися, очиститися, відчути вищі смисли і сенси… Лиш одному Господу відомі наміри і прозьби, лиш Він бачить, що у серцях і душах.
Горіли тонесенькі воскові свічечки; з ікон, згори вниз, – дивились на нас лики святих. І вона мені нагадувала отих святих, – бабця, що сиділа у кутку і безперестанку молилась, безперервно, – як і заповідав апостол Павло у листі до солунян. А ще вона нагадувала зерно з біблійної історії, яке, щоби прорости, мусить умерти. Подібно і та бабця – доживала, умирала, молячись.
Суха, марна-марна, пожовкла, у вицвілому одязі, який уже давно втратив колір, губи такі тонесенькі, що їх майже не було, але вони ворушились у молитві, очі запались у глибокі очні ями, ніс худий і загострений, про таких кажуть: живий труп. Але вона жива! Жива і ще й безперестанку молиться! Схожа на пустельників, схожа на мощі святих, схожа на щось примарне.
Вона не пасувала до картини сучасного ситого і модного світу. Та чомусь мені здалося, відчулось, почулось, що її молитву Бог чує найпершою, і що саме вона, – ота непримітна, стара, згорблена, напівмертва, напівжива жінка і є найближчою до Бога! І її, саме їі молитва продовжує світ, освячує, оберігає.
У молитві задрімала, зігнулась, майже впала, а тоді здригнулась і продовжила безперервний «Отче наш». Мабуть, її ангел теж уже старий і сивий, мабуть, він одержить похвалу від Бога за світлу і чисту душу бабці, мабуть, вони обоє – ангел і бабця, дуже-дуже щасливі, адже хіба буває інакше, коли наближаєшся до вічної обителі вічного Господа?
Неля ДРИБОТІЙ.
