– Подруго, ти ж лише вчора наводила марафет в квартирі, – мовила Марина. – Що сталося?
Марина знала: Настя рятувалася прибиранням від поганого настрою. Це її заспокоювало.
– Сталося, Маринко.
– Розповідай…
– Микола… Він пішов… Тобто, я його пішла. І ось знову одна…
– Віра постаралася?
Настя кивнула головою.
…Настя сама виховувала доньку з малих літ. Ростислав, чоловік, залишив сім’ю й перебрався до своєї однокласниці. Наталка – його перше кохання. Чи то причарувала Ростика. Чи справді не міг її забути. Каявся, що одружився на Насті. І що новонароджену доньку не любив – каявся. Кохання до Наталки переважило…
…Настя працювала за двох. Вона хотіла, аби у Віри, її золотої дівчинки, милої донечки, було все. Віра звикла: мама виконає кожну її забаганку. Дівчину не цікавило, як це дається матері.
Коли Віра подорослішала, Настя намагалася пояснити доньці, наскільки їй важко. Та якось кинула:
– Якби в мене був батько…
– Він залишив нас.
– Від нормальних жінок чоловіки не йдуть.
– ???
…Віра хотіла вступати до вишу. Треба було доньці справити гарний одяг. А ті телефони… Нема ради з модою на них. Віра хотіла, аби в неї все було, «як у людей». Настя користувалася старою мобілкою. Кнопки почали залипати. Зате доньці придбала дорогу «іграшку».
…Віра закінчила виш. Влаштувалася на роботу. Настя з полегшенням зітхнула. Якби ж вона знала…
…Микола був удівцем. Син оселився за кордоном. Кликав батька до себе. Але він не міг залишити затишної оселі, де прожив хоча коротке, зате щасливе життя з дружиною. Звідки провів її в інший світ. Тут ріс їхній хлопчик.
– Ти б, тату, влаштував особисте, – не раз заводив розмову син.
– Я вже звик до самотності, – відповідав.
Усе змінилося, коли побачив Настю. Чимось невловими вона нагадувала Миколі покійну дружину. А, може, це була його вигадка.
Ця жінка була лагідна, мов пізнє літо. Її смуток був схожим на ранню осінь. А усмішка – на весну. Микола знітився: чи не запізно для романтики? Адже не хлопчисько. Та Настя хвилювала його. Кохання з першого погляду? Але він клявся у вірності Ліді, дружині своїй…
Настю Микола зустрів на весіллі. Його товариш сина одружував. Наречений був із сусіднього обласного центру. А Софійка – наречена – Маринина донька. Похресниця Настина.
На тій забаві Настя почувалась самітньою, як і Микола. Тому й доля звела їх.
Микола приїжджав до Насті. Вони зустрічалися потай від Віри. Донька не припускала, аби в матері був із кимось роман…
– Мамо, цієї неділі в нас буде особливий гість, – оголосила Віра.
– І хто ж він?
– Юра. Мій хлопець. Мусите нарешті познайомитись.
– І давно ти з ним зустрічаєшся?
– Вже пів року.
Юрко Насті сподобався. Серйозний, виважений. І добрий.
Під час наступної гостини Юра попросив у Насті доньчиної руки.
– Коли весілля плануєте? – запитала Настя.
– Влітку. Тоді огірки й помідори дешеві, – пожартував майбутній зять. – Насправді ж, це – найкраща пора для забави. Мої батьки одружувалися влітку. У злагоді й любові живуть.
Настя тихо зітхнула. Її весілля також було в цю пору року…
…Микола просив Настю, аби розповіла доньці про їхні стосунки. Вона ж тягнула час. Передчувала: не схвалить Віра.
– Ти боїшся розповісти про нас, – зі смутком в голосі казав Микола. – Зрозумій: у наших дітей своє життя, а в нас – своє. Мій син, наприклад, не проти, аби ми…
– Я поговорю з донькою. Обіцяю.
…Розмова спричинила великий скандал.
– Як тобі не соромно, мамо?! – репетувала Віра. – Закохані мама і донька! Може, ще заміж одночасно виходитимемо? Наче в американських серіалах?! Та з нас люди будуть сміятися. І як я про це розповім Юрі, його батькам? А якщо він мене після цього залишить? Ти того мені бажаєш? Яке кохання в твоєму віці? Якісь перезрілі шекспірівські пристрасті. Батька треба було триматися…
Настя вислухала багато чого від доньки. І вирішила відмовитися від свого щастя.
Зателефонувала Миколі. Сказала, що між ними надалі не може бути жодних стосунків.
– Ти дуже хороший, Колю, але… не приїжджай більше. І не тримай на мене зла.
Він розумів, у чому проблема.
– Твоя донька проти, – мовив.
Настя промовчала…
…В кінці зими почалася війна. Юра був військовозобов’язаний. Його забирали на фронт.
– Як я без тебе? – запитала розгублено Віра. – А наше весілля?
– Я ж повернуся, – заспокоював хлопець. – Весілля не відміняється.
Віра ковтала сльози й кивала головою…
…- Мамо, ти б зателефонувала своєму Миколі, запитала б, як у нього справи, – якось сказала донька.
Настя мало каструлю з рук не випустила. Це було не схоже на Віру.
– Ти ж казала… я не знаю… давно з ним не спілкувалася. Незручно якось… Наче нав’язуюсь…
Звук сирени перебив їхню розмову. Раніше ходили в укриття. А тепер перечікують тривоги вдома.
– Куди ж воно летить? – запитала невідь у кого Настя, стривожено глянувши у вікно.
…Настя вагалася: телефонувати Миколі чи ні. Якось він їй приснився. Сон був нечіткий, розмитий. У тім сні Настя була щаслива й стривожена водночас. З таким відчуттям і прокинулась.
Після цього зателефонувала. У слухавці почула гуркіт, голоси…
– Що це? Ти де, Колю?
– На війні, – відповів. – Тут буває трохи гучно.
– Я не знала… Як ти?
– Живий.
– Колю, прости… Я…
Зв’язок обірвався…
Микола телефонував Насті, коли міг. Цього разу подзвонив уранці. Сказав, що в полудень їхатиме поїздом через Настине місто. Вагон номер…
Відпросилася на пів дня з роботи. Зробила в перукарні зачіску, легкий макіяж. Поклала в торбинку воду, смаколики, яблука, бутерброди – для Миколи. Поспішала на залізничний вокзал, хоча до потяга ще було трохи часу.
Стояла на пероні, щомиті поглядаючи на годинник. Нарешті оголосили прибуття. «Номерація вагонів починається…Зупинка поїзда – п’ять хвилин».
Несамовито гупало серце. Потяг стишував хід. Третій вагон, четвертий, п’ятий… Серед пасажирів, які виходили, побачила…
– Колю! – хотіла вигукнути, але від хвилювання перехопило в горлі.
У його волоссі стало більше сивини. На обличчі – більше зморшок. Військова форма пропахла війною.
Микола обійняв Настю.
– Яка ти гарна! А я без квітів, звиняй, – чи то пожартував, чи мовив усерйоз.
– Це я тебе мала з квітами зустрічати. Розповідай, як ти.
– Б’ємо напасного ворога. Все буде добре.
– Бережи себе. Обіцяєш?
– Дуже берегтиму, якщо чекатимеш.
– Усе жартуєш. Чекатиму. Віра… Вона змінилася, все зрозуміла. Юрко, її наречений, також у тім пеклі… Це вона порадила, аби я зателефонувала тобі…
Кілька хвилин пролетіли як мить.
«Увага, пасажири…».
Оголосили відправку. Микола обійняв, поцілував Настю. Стрибнув на підніжку. Помахав рукою. Потяг поволі рушив… Настині очі заволокло слізьми.
– Чоловік? – запитала літня жінка з «кравчучкою». – А я внука з війни чекаю. Він варення вишневе любить. На дачу їду. Вишні цього року не дуже зародили. Тож треба встигнути обірвати, поки птаство не об’їло…
Ольга ЧОРНА.
