Батьки відселили Ніку в однокімнатну квартиру у спальному районі. Не хотіли бачити ні її, ні малюка, народженого донькою невідомо від кого. У них ще був син. І вони житимуть для нього…
…Колись батьки назвали Нікою. Богиня перемоги. Гадали, що вона доб’ється успіху, буде най, най, най… А вона батьків розчарувала.
Ніка була симпатичною, милою дівчинкою. Гарно вчилася. Мала багато мрій. Любила молодшого братика.
Після школи вступила в університет. Усе почалося тоді, коли випадково побачила батька з іншою жінкою біля одного з готелів. Вони ніжно прощалися. Батько дивився на мамину суперницю закоханими очима. Вона була значно молодша, стильно одягнена.
Ніка заклякла на місці. Як же так? Батько сварив її за кавалерів. Мусила повертатись додому не пізніше десятої вечора. Одягатися скромно. Мати в усьому підтримувала батька. І, хоча сім’я жила в достатку – батьки були при посадах, – матір не мала розкішних одяганок. Зате батько любив виглядати дорого.
Увечері Ніка при матері випалила батькові про коханку і все, що накипіло. Він навіть не знітився. А матір мовила:
– Це не твоя справа.
– Ти знала?! І терпиш?..
– Не лізь туди, куди тебе не просять.
Батько мовчки відвісив доньці ляпаса.
Це був удар не лише по обличчі, а й по душі.
Після цього Ніку наче підмінили. Поверталася додому, коли хотіла. Спробувала смак вина і цигарки. Міняла кавалерів. Батьки сварили. А їй було байдуже. Вона знову бачила батька з тією кралею. Він ніколи так не обіймав маму. Ніколи не сміявся щасливо, наче хлопчисько. А мама… Ніка не розуміла її покірності. Чому терпить зраду, потакає?
Декан факультету, де навчалася Ніка, знав її батька. Поскаржився, що вона пропускає навчання. Батько спробував вставити мізки доньці, але та зухвало відповіла:
– Навчай розуму свою коханку. Вона ж у тебе ще зовсім зелена.
…Усім було невтямки, чому від колишньої ввічливої, приязної Ніки не залишилося й сліду. Лише батьки розуміли причину.
А потім Ніка завагітніла. Від кого – не зізналася.
– Ти не можеш більше жити з нами, – довідавшись про доньчину вагітність, відрубав батько. – Що люди подумають про нас, про твого брата?
Мати промовчала. А брат, якого Ніка справді любила, кинув:
– Ти нас осоромила. Не хочу такої сестри.
Батьки вирішили купити доньці однокімнатку чим подалі, згодилися підкидати трохи грошей. Але вона не повинна більше з’являтися в їхній квартирі. Сусіди не повинні бачити її з животом. І з малям, яке народиться…
…Хлопчика Ніка назвала Костею. По-батькові записала Романовичем.
Малому жилося по-різному. То Ніка репетувала на нього, то обіймала й казала, що дуже любить. Коли приходили «гості» – це були, зазвичай, чоловіки – Костя змушений був бавитися на кухні, або на вулиці, коли було тепло.
Коли хлопчик пішов до першого класу, запитав у Ніки, де його батько.
– Помер, – відповіла.
– А чому ми ніколи не ходимо на його могилу?
– Про школу думай, а не про різні дурниці.
Костя вирішив самотужки шукати батькову могилу. Від їхнього мікрорайону недалеко до одного з міських цвинтарів. Матері вирішив нічого не розповідати.
На цвинтарі було страшнувато. Проте Костя вперто шукав могилу чоловіка на ім’я Роман і з прізвищем, як у них з матір’ю. Обходив ряд за рядом. Не знайшов.
Майже вкінці цвинтаря натрапив на могилу, де не було таблички з прізвищем. Подумав: мабуть, це татова. Мама ніколи не провідує батькову могилу, тому й не вчепила таблички.
Хлопчик часто приходив на чужу могилу. Втікав від материних захмелілих гостей. Та й Ніка все більше прикладалася до пляшки.
Костя сумував, що не має таких гарних квітів, які приносили люди на могили. Тому, бувало, зривав декілька квіточок на клумбі й ніс на «батькову» могилу…
…Ізабелла повернулася в рідне місто. Кілька років не була вдома. За квартирою наглядала сусідка. Після трагічної загибелі єдиного сина мало з глузду не з’їхала. Адже кілька років перед тим втратила чоловіка – недуга забрала.
Їй не потрібно було шукати праці в чужих краях, бо мала гарну роботу. Просто не могла тут залишатися зі своїм болем та самотністю. Крім чоловіка й сина, в Ізабелли не було рідні. Вона з дитбудинку.
…Коли Павло зізнався в коханні, стривожилася, що його матір не сприйме її, сироту. Але сталося навпаки. Свекруха виявилася доброю. Навчила готувати й різних життєвих мудростей. Настояла, аби Ізабелла заочно навчалася у виші. Раділа народженню внука Славка…
Мабуть, щастя сплетене з тоненьких ниточок. І коли рветься одна ниточка, не витримують й інші.
Ізабелла зі свекрухою оплакували Павла. Онкологія. Сумував за батьком Славко. Хлопець у випускному класі навчався.
…А згодом знову прийшла біда. Славко втопився. Він добре плавав. Чому так сталося – ніхто не знає. Йому було двадцять п’ять.
Свекруха після цього й року не прожила. Ізабелла залишилася одна-однісінька. Смуток вигнав з дому…
Повернувшись, поспішила на цвинтар. Здивувалася, побачивши на синовій могилі кілька свіжих квіточок. А наступного разу побачила біля Славкової могили незнайомого хлопчика. Він не звернув на неї уваги, бо знав, що крім нього, до «батька» ніхто не приходить.
– Ти знаєш, хто тут похований? – запитала в малого.
– Мій батько.
Ізабелла остовпіла.
– А як звали твого батька?
– Роман.
– ???
– Мама ніколи не приходить на татову могилу. Я сам її знайшов.
– А тебе як звати?
– Костя.
– Давай, Костику, поговоримо. Я розкажу тобі…
Костя слухав Ізабеллу і плакав. Де ж татова могила? Кому він тепер розповідатиме свої жалі? Ізабелла ж розуміла: матір просто так сказала хлопчикові, що його батько помер. Аби не докучав. Колись він це зрозуміє.
Вони подружилися. Ізабелла жила на сусідній вулиці, біля школи. Костя після уроків часто забігав до неї. Там було чисто й затишно. І пригощала Ізабелла чимось смачним.
…Минув час. Виріс Костя. Додалося літ Ізабеллі. Не стало Ніки.
Костя – тепер Костянтин Романович. Не без допомоги Ізабелли закінчив виш. Має гарну роботу. Уже не мешкає в однокімнатці. В нього нове життя, нова квартира, сім’я. А від минулого залишилися спогади. Він не намагається їх позбутися, відігнати. Якби й хотів, то не зміг би…
… Високий міцний Костя підтримував під руку тендітну Ізабеллу. Вони навідували рідні могили. Біля синової Ізабелла тихо мовила:
– Тебе, Костику, серце привело сюди. Воно знає, куди вести. У тобі я наче сина знайшла. Дуже тяжко бути самотньою. Довкола багато людей, а світ видається порожнім, коли нема близької душі. Якби не ти…
– А якби не ви…
Ольга ЧОРНА.
