Малашку колись у сибіри заслали – «за Україну». Молоденькою тоді була. Вродливою. Коли повернулася додому, навіть вдівці оминали. Остерігалися. А Василеві запав у душу тихий смуток її очей, несміливий сміх, що спадав з уст затаєним болем. Василь трішки накульгував, тому соромився до дівчат залицятися. Малашка, Мелася, як він її кликав, була першим Василевим коханням. Єдиним…
…Малашка пішла в невістки. Василь шанував дружину. Очікував дитячого лепету в хаті. Підрихтував стару колиску. Та не змогла Малашка дитини у світ привести. Пережите далося взнаки. Сумувала на горищі колиска. На самоті зітхав Василь. Він стеріг колгоспний сад. Розповів би своїй дитині про кожну яблуньку. Вони збирали б суниці – Василева хата стояла на узліссі, тут стільки цих ягід… Смакували б водою з джерела, яке називають цілющим. Вечеряли б під горіхом: Малашка попросила змайструвати стола.
Чужих дітей пригощали Василь з Малашкою яблуками. В чужі кишеньки клали горіхи…
Не стало Малашки. Василь продав корову – скільки того молока одній людині треба. Та й удома самому тужно. А в садку його слухали дерева, він слухав їх. Якби міг, днював би і ночував би там…
– А ти чия будеш? – Василь з цікавістю дивився на дрібненьке дівчатко, яке прибилося до його сторожки.
Малеча сиділа на порозі й боязко зирила на чужого дядька.
– Як тебе звати?
– Маруся.
– А батька як звати?
– Ясько.
– А-а-а… Олексієва, значить.
Олексія нарекли Яськом, коли малим був. Ясько привіз дружину з віддаленої області – в армії там служив. Часто її тлумив, бо чарку любив більше, ніж жінку. Маруся ховалася від батькового гніву. От і забрела до колгоспного саду.
Василь пошпортався в кишенях. Знайшов кілька барбарисок – любив ті цукерки. Пригостив Марусю. Так і заприятелювали.
Для малої дядько Василь скидався на доброго чарівника з книжки, яку подарувала хресна. Тільки був молодшим. Розповідав байки-оповідки. Пригощав хлібом із салом, цукерками. А ще Маруся підслухала, як він розмовляв із деревами.
– Вони все чують? – запитувала з подивом.
– Аякже.
– І вміють розмовляти?
Маруся з цікавості прикладала вухо до дерева, аби почути його мову.
– Мовчить, – по дорослому розводила руками…
Василь не признавав жодного ліку, крім полину, звіробою, чебрецю та інших трав, які збирав і засушував на випадок, якщо взимку простуда причепиться. І в цьому також для дівчинки було щось таємниче.
Якось запитала:
– А ви чарівник?
Василь поглянув у небеса, загадково усміхнувся, і відповів:
– Усі ми чарівники. Бо кожен має свою зірку і свій шматочок неба. На тій зірці живе ангел. Він знає, коли людині тяжко й прилітає, аби допомогти. Головне, вірити. Але ти, мала, нікому цього не розповідай. Не можна.
– Чому?
– Щоб ангела не сполохати.
У ті часи в ангелів не можна було вірити.
…Взимку Маруся копалася снігами до Василевої хати. Вони слухали, як спить зимовий ліс. Пили чай, настояний на травах. Василь клав у кишені Марусиного пальтечка кілька цукерків та горішків і проводив додому.
Коли Маруся була школяркою, Ясько таки притлумив свою дружину. Безпутнього чоловіка посадили, а дівчину забрали родичі покійної дружини.
Солодко не було. В тітки свої діти. Марусі діставалися східки зі старшої тітчиної доньки і трішки любові на свята.
Маруся сумувала за дядьком Василем. За колгоспним садом. За лісом. Коли тітчина родина влягалася спати, виходила тихенько на подвір’я і шукала на шматочку неба свою зірку. Якщо знайде зірку, то й знайде свого ангела…
…Маруся закінчила школу. Вивчилася на ветеринара. У неї закохався одногрупник Микола. Побралися. Народили маленьку Василинку. Назвала на честь дядька Василя – як вдячність за його добре серце та нехитрі гостинці.
…Відколи материні родичі забрали Марусю, відтоді й не була на своїй маленькій батьківщині. Батько помер у в’язниці.
Василинці йшов третій рік. Уже велика. Тож Маруся вирішила показати чоловікові село, в якому народилася. А, заодно, провідати дядька Василя. Сподівалася: ще живий і пам’ятає її.
…Подвір’я на родинному обійсті заросло бур’янами. Хату обглодали дощі, час і вітри. Двері були відчинені. Всередині – порожньо.
– Провідаємо дядька Василя і поїдемо в райцентр, – сказала Маруся. – В готелі переночуємо.
Василь сидів на лавці. Постарів. Посивів. Побачив машину, що зупинилася біля хвіртки. Приклав руку до чола, аби краще розгледіти, хто це. Мабуть, до цілющого джерела дорогу запитувати будуть.
– Доброго дня, дядьку Василю. Певно, не впізнаєте мене. Я – Маруся Яськова.
– Та який я вже дядько. Дідо я, – підвівся з лавки.
Він тепер справді був схожим на доброго чарівника з книжки, колись подарованої Марусі хресною.
– Ноги мене, Марусю, не дуже хочуть слухатися. І колгоспний садок давно вирізали. Сам я… сам… Не думав, що колись тебе побачу. Доню твою як звати?
– Василинкою.
Василеві очі засльозилися.
– Ми вам гостинців привезли. Трошки побудемо і поїдемо в район. В готелі переночуємо. Втомилися з дороги.
– Куди поїдете? Хіба в мене хати не вистачить? Та й голодні ви, певно. Зараз картоплі з льоху дістанемо. Сала купив доброго. Молоко кисле маю. І наливка є. Ожинова. З медом. То й повечеряємо.
Маруся поралася біля плити. Микола лагодив тин. Василинка знайомилася з котом. Точніше, він з нею. Прибігла до Василя. Зупинилася. Несміливо торкнулася руки.
– Дідо…
Вечеряли під старим горіхом.
– Тепер і вмирати не шкода, – мовив Василь.
– Що ви таке кажете?! Ми будемо в гості до вас приїжджати. А пам’ятаєте байки, які ви мені розповідали? Якби ви знали, в якій пригоді мені ставали ваші зірки та ангели. Тепер мусите Василинці розповісти.
Цього вечора на небі розцвіло неймовірно багато зір. Вони переморгувалися, задивлялися на подвір’я, полоскалися у відрі води.
– Тепер це і твій шматочок неба старого чарівника, – прошепотіла Маруся донечці.
Втомлені з дороги гості пішли спати. А Василя сон не брав. Посидів на лавці. Передумав своє життя. Побалакав з Меланкою.
– От і на нашому подвір’ї, Меласю, дитинка бігає. Ти все бачиш звідти…
Став до молитви.
– Пошли, Господи, здоров’я та благополуччя дітям моїм. Дякую, що припровадив їх. Буває, рідні діти батьків цураються. А Маруся – чужа, проте не забула…
Уже на ранок бралося. А Василь ще не закінчив розмовляти з Богом…
Ольга ЧОРНА.
