Дорогі мої українці! Як би не хотілося мені вас тривожити, але, боюся, серце не витримає. Та тільки не моє серце. Моє – що там… Переживете. Серце нашої Матері. Серце України…
Вона з останніх сил намагається крикнути нам, звернути на себе увагу, та ви нічого не бачите й не чуєте, окрім власного життєвого переконання, що «не так все повинно бути». Не так… А як? Скажіть мені, ну як? Чи ви замало змінили? Чи замало випили її крові? Невже ви досі ще не зрозуміли, що змінити істину – неможливо… Ви – українці, і це назавжди; земля – ваша рідна, і це безсумнівно. Чому ж тоді ви намагаєтесь зробити з України другу Америку, Росію, Європу, будь що, але не Україну? Чого ж ви хочете насправді?
Українці, любі, чому ви вважаєте, що маєте право вимагати від нашої рідної неньки кращого життя? Що ви їй віддаєте натомість? Що більшість з нас дали їй, окрім сорому та ганьби? Любов? Тепло? Чи, може, розуміння? Чи ж бо ви думаєте, що коли все життя просто стояти під блакитним небом, то в одну прекрасну мить щастя впаде вам на голову? Можливо… А можливо, воно буде настільки великим, що вб’є вас на місці, і ви так і не зможете ним насолодитися. І хто буде винен? Ну, звичайно, мама наша, до болю замучена Україна. Як же це вона не вгадала бажання своїх сина і доньки?
Земляки мої, хоч раз у житті прокиньтеся з думкою не про те, як вкрасти, а як подарувати. Не про те, як зруйнувати, а як побудувати, не з відразою в серці, а з щирою любов’ю до рідної землі. Забудьте хоч на мить про власний біль, вгамуйте його в дружніх обіймах свого брата – українця. Відчуйте, що ви з ним єдині у вірі, у мові, у своїй країні.
І якщо колись вас буде злити, що світ до вас ставиться, як до нікчеми, подивіться в дзеркало, може, дійсно, ви такі є.
Зрозумійте нарешті, що ви – це і є Україна. Ви – її серце, її душа, її біль, її спокій.. Тому спершу, ніж бажати змінювати все довкола – вдоскональте себе.
Надія КУРІЙ.
