Йому уже 16, він уже майже дорослий і в його душі бунтує море, що висушує легені їдкою сіллю, яка пахне, як баговиння, – рибою і чимось ще, але чим, – хлопець поки не знає. Діти з ним не граються, за очі називають міченим, а при вимушеному контакті просто ігнорують. Правильно, кому захочеться спілкуватися з хлопцем, в якого половина лиця перев’язана бинтами? Ось і Вова знає, що ніхто..
У таборі, здебільшого в його загоні, про хлопця ходять плітки, що в нього немає ока, чи просто вся ліва частина покрита виразками. А хтось з молодших взагалі ляпнув, що в його очниці хробак живе…
Вова не знімав бинтів при комусь чужому. У нього під пов’язками величезна родима пляма майже на всю ліву частину лиця. Подарунок від батька, якого він ніколи не знав, і причина психічного розладу матері. Вона просто не могла на нього дивитися, кожного разу, коли він траплявся їй на очі без бинтів, то жінка впадала в істерику і гамселила, поки не вибивалася без сил. Або поки її хтось не відтягав від дитини. Одного разу її так відтягнули люди в білих халатах, і більше хлопець матері не бачив. Тоді його забрав до себе дідусь, і аж через рік Вова дізнався, що маму запроторили в психіатричну клініку.
Хлопчина не танцює, не співає, не ходить на дискотеки і не відвідує жодних заходів. Він приїхав сюди лише заради дідуся, який просив його розвіятись і відволіктися від буднів.
Задумавшись, Вова не помітив, що весь цей час дивиться на кучерявого незнайомця. Неочікувано кучерява голова повертається і на хлопця дивляться великі зелені очі. Під коротким темними віями розсипане ластовиння. Тепер Вова точно впевнений, що це хлопець. Просто дуже худий, і кисті у нього хоч тонкі, але все одно більші, ніж в дівчат. А ще у незнайомця нема тої гидливості, що з’являлась у дівчачих очах при погляді на Вову. Натомість у нього були яскраві очі і широка усмішка.
Він усміхався йому! Вова настільки розгублений в своїх почуттях, що не помічає, як морозиво падає на землю біля його стареньких чорних кедів. На вигляд хлопцю не більше чотирнадцяти, навколо нього перешіптується загін, а він повільно підходить і сідає біля Володі на лавку. В одну мить весь майданчик шоковано замовкає, а кучерявий знову йому усміхається.
– Привіт! Мене звуть Дем’ян, а тебе?
Вова наче плавиться, з його очей ледь не течуть сльози. Зараз би ще розридатися перед першою людиною, яка сама з тобою заговорила, – краще не придумаєш. Здається, кучерявий помічає таки його стан, в зелених очах спалахує тривога, і хлопець бурмоче якісь вибачення і вже збирається піти, як Вова ловить його за руку.
– Привіт, мене звуть Володя. Ти кучерявий і в тебе ластовиння.
Він усвідомлює, що сказав і миттю червоніє, а Дем’ян заливається сміхом і тягне його геть з майданчика і від ненависних поглядів.
Тепер Вова абсолютно точно впевнений, що може охарактеризувати це літо, як книгу Бредбері, «Кульбабове вино», хоча кульбаб ніде не видно. Він щасливий прямо тут і зараз, коли всі навколо дивляться на них, рум’яних і веселих. Хлопець хоче проковтнути ці миті, щоб вони не розвіялись. Але вони і так залишаються разом з тихою обіцянкою: «Я нікуди не дінуся, я залишуся з тобою».
